9. Знайомство в реальності

Берег річки оповитий туманом. Навпроти густий та темний  ліс. Вода  так і вабить прозорістю та чистотою.  Заходжу у прохолодну воду, слухаючи шум потяга. Далі і діла, і повільно мене щось тягне під воду. Я не можу вирватися. Кричу, кличу на допомогу. Вже майже під водою.  Повітря не вистачає і вода потрапляє до рота. Починаю втрачати свідомість від нестачі кисню.  І хтось тягне мене за руку. Я вибираюся з води. Озираюся. Нікого. Все зникло. Навколо безмежний білий простір. Порожнеча. Я остаточно лякаюся і знову починаю кричати.

- Олено, прокинься!

Хтось трясе моє тіло. І я прокидаюся. Дівчата в кімнаті сполохані сидять біля мого ліжка. А я не розумію, що сталося.

- Що таке? – запитую стурбовано.

- Ти кричала! Уві сні! Налякала нас, – каже Віка, сусідка.

- Шоста ранку? Ти здуріла?! – Настя сердиться.

- Вибач, – відповідаю я і підводжуся.  

Дівчата повертаються до ліжок. Ще зарано. А я не можу спати. Сьогодні важливий для мене день. Та ще й цей сон. Я його вже бачила. Що він може означати? Шукаю інформацію в інтернеті. Та ще більше засмучуюся. Вирішую облишити цю справу. Просто перенервувала. Збираюся на роботу. Одягаю звичайну щоденну сукню, хочу виглядати красиво. Роблю зачіску, просту,  але таку, щоб мені пасувала і додавала настрою. Макіяж. Парфуми. Підбори і таке інше. Поглянувши на годинник, розумію, що ще кілька хвилин – і спізнюся. Виходжу. Діставшись роботи розумію, що все це було зайвим. Особливо, підбори. Переодягаюся і готуюся працювати. Адміністраторка вийшла, перевірила присутність всіх. Пильним поглядом роздивилася мене. Це наша перша зустріч після тієї розмови. Я розумію чого вона так дивиться на мене. Від такого пронизливого погляду стає ніяково та боятися мені нічого.

- Відкривайтеся! – наказала і повернулася до кабінету.

Знову ранковий наплив  відвідувачів. Люди у черзі нервують. Я намагаюся зібратися з думками, щоб не сплутати нічого у замовленнях. Періодично оглядаю зал, чи не прийшов він. Пів на дев’яту. Як  і очікувала, він з’явився.  Сів за свій столик. Все як завжди. «Я сумувала», – промайнула думка. Та невдоволені відвідувачі позбавили  можливості насолодитися ним. Все ж таки наплутала. Довелося перероблювати напій. Зробила йому каву. Знайшла хвилинку на малюнок на пінці. Сердечко! Як це мило! Головне, щоб він не подумав, що я зовсім вже. Пішов. Так і не помітив мене. Марафет виявився зовсім недоречним. День зіпсований. Настрій такий собі. Лише під час перерви я змогла відпочити. Заспокоїтися. Випили кави з дівчатами. Потеревенили. Вікторівна приєдналася до нас.

«Хм, молодець! – подумала я. – Добре тримається. Жодного натяку на якісь проблеми».

До вечора працювали спокійніше. Я вже й не сподівалася на удачу. Оля дзвонила. Хвалилася оцінками. Я щиро рада за неї. Про Олега вже й не згадує, чи не хоче. Та все ж вона розумниця. Немає чого нити через тих хлопців. Не оцінять! Знаю!

Ближче до вечора настрій урівноважився. Я була спокійна, хоч і трохи сумна. Працювала над підручником.  Відвідувачів було мало. Офіціанти самі поралися. У мене був час опрацювати теорію.

Шум дзвіночків.

«Чорт! Коли я вже звикну?!»

Підвела очі. На диво, прийшов він. Його столик був зайнятий, він  попрямував до мене.  Я занервувала. Згадала, що виглядаю стомлено вже. Він спокійно сів за барну стійку. 

Я усміхнулась і видала нашу звичну фразу:

- Доброго вечора. Що будете? – запитала.

Він  здивовано дивився на мене, а потім запитав.

- Олено?- здивування поєдналося з легкою усмішкою.

- Привіт, – відповіла я.

- Ти що, тут працюєш?

- Так.- все ще усміхаючись.

- Чому ж я раніше тебе не бачив?

- Не знаю. Мабуть, не помічав. Що будеш? Каву?

- Так.- почав переглядати брошури на стійці, рекламники часто залишають.

- Як завжди?- продовжила я.

- Що?- здивувався.

- Каву як завжди?

- А звідки ти знаєш?- насторожився.

- У мене хороша пам'ять, – відповіла я, усміхнувшись.  

Отримавши свою каву, Максим подякував і почав пити,  не поспішаючи. Роздивлявся вміст брошур та видивлявся щось в телефоні.  Зиркаючи періодично в мій бік. Я виконувала замовлення й спостерігала за ним з усмішкою.  Виглядав свіжо, не дивлячись на ту ситуацію, у якій опинився.  Він допив свою каву і вже збирався йти.

- Доброго вечора.- побажала я на прощання.

- Дякую! І тобі, – відповів він і залишив кав’ярню.

Непоганий день, як для вівторка. Нарешті, ми поспілкувалися з ним, як нормальні люди. Бо роль маніячки мені не дуже пасує. Я ж наче навіжена стежила за ним. Чекала його. А тепер у мене статус знайомої. Це вже радує. І те, що він не проігнорував мене вже хороша ознака.  Як би сумно не було, я ще більше про нього думаю.  Тільки тепер про його риси, голос та поведінку.  Я, здається, закохалася по самі вуха.

Вечір завершився чудово. Такого настрою та натхнення в мене давно не було. Тому я скористалась моментом бадьорості  і плідно попрацювала. Тепер можна не хвилюватися за предмети. Більшість заліків у мене  в кишені. Спати  я  лягла пізно, чи то рано, тому відразу міцно заснула.