6. Це він...

 Раптом якийсь хлопець присів за мій стіл. Сидів він спиною.Його погляд був спрямований у зал. Молодик  ховався за гардиною  та роздивлявся щось в приміщенні.  Я почувалась збентеженою, лише компанії мені не вистачало. Та моя цікавість підштовхнула мене підглянути, що там його зацікавило,  і чому він ховається.  Я визирнула через штору в зал. У напрямку споглядання хлопця була чарівна молода пара. Вони стояли, обіймаючись, і ніжно торкалися один одного. А хлопець пильно дивився на них. Його положення та слабке освітлення залу заважали мені добре його роздивитися. Та довго чекати не довелося, хлопець раптово повернувся до мене обличчям, ховаючись  від інших. Повз мій столик пройшла пара.

 «Все ж таки, він за ними спостерігав», – подумала я.

Дивно, але дівчина видалася мені знайомою. Тільки де ж я могла її бачити. Постійно робота і навчання. Коли вони зникли з поля зору, молодий чоловік підняв свою голову і поглянув їм услід. Тепер я добре бачила його обличчя.

«О, Боже! Так це ж він. Невже?! Боже, я не вірю! Невже це він сидить зараз переді мною? Нарешті, так близько». Радість огортала моє серце. Я не могла повірити своїм очам. Зблизька він ще чарівніший. Його очі були засмученими, та це не заважало йому зваблювати мене ще більше.  

 Поки я намагалася прийти до тями, він покликав офіціанта. Той швидко підійшов і поглянув на мене, та я дала йому знати, що нічого замовляти не буду. Тоді він перевів свій погляд на незнайомця . Так вчинила й я.  Мала змогу роздивитися його без сорому. Такого пильного погляду ще ніколи не було.  

Та він сидів насуплений, засмучений, пригнічений, не знаю, як ще описати цей стан. Виглядав він нещасним. Офіціант все чекав відповіді на своє запитання.

– Що будете замовляти?

Та його ніхто не чув. Так здалося не лише мені, бо офіціант переглянувся зі мною, стурбовано. Та мій герой не поспішав реагувати. Він змушував себе чекати. Офіціант  терпляче стояв поруч.

Нарешті, він повільно підняв голову і спокійно поглянув на офіціанта:

- Горілки, і побільше.

- Ще щось?

- Ні, – байдуже відповів він.

І офіціант попрямував виконувати замовлення. А хлопець знову опустив свою голову донизу. Через хвильку взагалі поклав її на руки і опустився на стіл.

Я мовчки дивилася на нього. Від хвилювання в горлі пересохло.  І я потягнулася до трубочки, щоб попити коктейлю, але склянка виявилася порожньою. І я сьорбнула повітря. Звук був раптовим, тому я здригнулась. Я вирішила, що зараз він погляне на мене, і від цього зашарілася. Та він навіть не ворухнувся, цьому я зраділа.

Та мене турбував його стан. Що з ним? Чому він так себе поводить ? Що сталося? Ця дівчина?! Це ж її я бачила з ним у кафе. А зараз вона пішла з іншим. Вона йому зраджує? Він що, стежив за нею?

Я мовчки, з цікавістю та хвилюванням дивилася на нього. Я не можу залишити його тут самого. Йому ж погано, я це бачу. Та чи потрібна йому моя допомога?! Звичайно, ні. Але  я мушу йому допомогти. Це ж шанс. Мій шанс щось змінити. Шанс привернути до себе його увагу.

Офіціант швидко приніс замовлення.  Залишив на столі. Та реакції все ще не було.

«Він що, заснув?» – подумала я.

Та ні!  Піднявся на лікті, і руками закрив обличчя. Він що, плаче? Та наче не схоже. А чому тоді ховає очі?!

Згодом він все ж відкрив своє обличчя. Та, спираючись на лікоть правої руки головою, став наповнювати чарку горілкою. Взявши в руку чарку, він подивився на мене. Його очі були порожніми. Жодним емоцій, жодних почуттів. Здавалося, що він справді нічого не відчуває. Та хіба таке можливо. Він випив залпом цілу чарку. Випивши, він скривився. Видно, горілка була міцною, бо після кожної чарки він робив глибокий вдих, щоб вгамувати її терпкість. Він пив одну за іншою. А я просто споглядала.

«Олено, Боже, невже  ти можеш спокійно дивитися на те, як він себе губить? Він же шкодить собі, а ти нічого не робиш! Олено, зроби хоч щось. Переконай його, що це не вихід».

Я не могла наважитися заговорити з ним. І піти – не могла. Я повинна його підтримати, допомогти. Я повільно підсіла ближче до нього.

- Вибачте! – мовила спокійним голосом я. – У Вас щось сталося?

Він поглянув на мене байдужим поглядом і не відповів.

- Можливо, Вам стане легше, якщо Ви з кимось поговорите, – продовжувала я.

Він зовсім не реагував. Моє бажання допомогти виглядало не лише безглуздо, це було зайвим.  Мене переслідувало відчуття нереальності подій. Бо тільки уві сні я можу сидіти поруч, відчувати аромат його дорогих парфумів. Зараз можу зблизька дивитися на нього. Його обличчя, очі, волосся, губи так близько. Здалося, що не втримавшись,  почну торкатися його. Мене тягнуло до нього незвіданою силою.  Ця спокуса була такою сильною, що почала  лякати мене. Я повільно тягнувшись рукою  до свого ліктя, щипнула себе. Сподівалася, що зараз, відчувши біль, я відкрию очі і  потраплю у реальність. Але, на щастя, чи на жаль, то і була реальність. Я стала оглядати все довкола,  щоб остаточно впевнитися, що  не сплю.

Ні, це не сон. Я досі у клубі, де була з Олею. Я повернулася до нього обличчям.

Так, це він. Він справді тут, поряд.  І ось я на межі. На межі реальності і фантазії. Мене охопило відчуття, що я не контролюю себе. Я  взагалі  нічого не розумію.  Правильнішим зараз було б зникнути.  І коли я вже планувала встати і вийти з клубу, щоб вдихнути свіжого повітря, він почав тихо бурмотіти.

- Я себе ненавиджу.

Я завмерла і  поглянула на нього пильніше.

- Чому? – запитала.

-  Я не можу без неї жити, розумієш?