4. Чи завжди все на краще

Я стою на березі річки і милуюся гарним краєвидом.  Бачу безмежний простір, ліс на іншому березі. Вода прозора,  чиста, так і хочеться скуштувати  її. По річці плавають дикі качки, вдалині чути шум потяга. Це теплий літній ранок, промені сонця тільки но опустилися на землю. Промінчик ніжно торкається мого тіла, я відчуваю тепло. Прохолода роси лоскоче мої босі ноги. Ця природна краса дає відчуття спокою, відпочинку, тепла та радості. Мої думки лише про навколишній світ. Я мрію зайти в річку і поринути в її потоки  з головою. Я роблю повільні, але  впевнені кроки, моя нога торкається води. Вона прохолодна та вабить мене все більше. Я роблю ще крок, і вже по коліна опиняюсь у воді. Холодна рідина  огортає моє тіло все більше, викликаючи сироти на шкірі, та мені зовсім не холодно. Дивно, чому я не відчуваю холоду?! Коли я по пояс опинилася у воді, мочу  руки і дивлюсь  на своє відображення. Дивно, та його немає. Лише дно. Боже, я ніколи не бачила такої чистої води. Я починаю набирати воду у руки і умивати  своє обличчя. Мені так добре, спокійно. Я збираюся йти далі, але розумію, що не можу більше зробити жодного кроку. Ні вперед, ні назад. Мул та пісок під ногами тягнуть  мене донизу. Я страшенно злякалася. Невже я зараз потраплю повністю під воду і не зможу  вибратися?! Я занурилася, щоб спробувати звільнити свої ноги, та вони були вже по коліна в мулі, рухатися мені було важко, мене ще сильніше затягувало донизу, і я вже не могла дихати, перед очима все плило і я втрачала  свідомість, як раптом хтось торкнувся моєї руки. Дотик був приємним, теплим. Від несподіванки я закричала  щосили і, наче відскочивши, виринула   з води у реальність.

Наді мною стояла Вікторівна і з жахом в очах дивилася на мене.

– Олено, все добре? – схвильовано запитала вона.

В моїй голові все переплуталося. Я досі не розуміла  то був сон чи реальність. Від пережитого хвилювання я не могла і слова мовити. Бачачи, що я не тямлю нічого, Вікторівна пішла до іншої кімнати.

Я тим часом намагалася вдихнути якнайбільше повітря –  чомусь зовсім його не вистачало. Від такого швидкого дихання у мене запаморочилося у голові. Я досі не могла мовити ні слова. Здавалося,  тіло мене не слухало.

Вікторівна прийшла і подала мені склянку з водою. Я взяла склянку з її рук і почала пити. Промочивши горло,   нарешті змогла спокійно вдихнути. Я прийшла до тями. Адміністраторка присіла навпроти і дивилася на мене насторожено. Я просто мовчала тож  вона запитала:

– Щось наснилося?

– Так, це просто сон. Сон! – переконувала я себе.

Відчуття були справжніми, тому повірити в те, що то неправда мені було важко. Я ще ніколи не бачила настільки правдоподібних снів. Завжди відчуття були приглушеними, а зараз – зараз вони виявилися занадто  реалістичними. Проте я прокинулася, і це вже мене заспокоювало.

– Нічого, це тільки сон, – заспокоїла мене Вікторівна. – Ти будеш каву? – запитала вона.

– Так, не відмовлюся. Дякую, – відповіла я.

Вона пішла на кухню, готувати каву. Я продовжувала сидіти в кріслі і приходити до тями.

«Що це означає? Що взагалі може означати цей сон? Чи варто мені хвилюватися?»

Я поглянула довкола. Вітальня була великою і затишною. У кімнаті небагато меблів, та це не заважало їй бути бездоганною. Я піднялася з крісла, щоб розім’ятися трішки і подивитися у вікно. Доторкнувшись ногами підлоги, я відчула тверду поверхню,  а не мул  і це мене заспокоїло. Я пішла до вікна, продовжуючи розглядати приміщення. Відкривши штору, мимоволі замилувалася краєвидом.

За вікном був невеликий парк з озером та безліччю галявин для пікніка. Я подумала, що чудово було б бачити це кожного ранку. Тепер я розумію, чому Вікторівна живе у цій квартирі. Краєвид був просто неперевершеним. Настав ранок і місто прокидалося. Безліч людей снували туди сюди. Хтось вигулював собак, хтось займався спортом, а хтось просто йшов через парк на роботу чи у справах, одним словом – метушня. Я просто закохалася у вид за вікном. Закривши штору, я знову опинилася у напівзатемненій кімнаті. Я підійшла до стіни, на якій висіли фотографії. На них були зображені щасливі та усміхнені обличчя людей, серед них і обличчя адміністраторки. Цікаво, хто ці люди?! Там був досить гарний та щасливий чоловік та дівчинка років семи. «Чарівна дівчинка», – подумала я.

Хто ж вони? Може, запитати у власниці.  Хоча, не варто. Я продовжувала розглядати фото, коли Вікторівна зайшла до кімнати.

– Сніданок готовий. Ходімо! – сказала вона.

– Так, йду.

І я пішла за нею. Зайшовши на кухню, я відчула аромат запашної, щойно звареної кави. Цей запах пробудив мене зсередини і я усміхнулася.  

– Сідай, – сказала вона, дивлячись на моє задоволене обличчя.

– Дякую, – відповіла я, і то була щира подяка.  

 Хоча вона була агресивно налаштована щодо мене, та я справді була їй вдячна. Якби не вона, я б зараз ночувала на канапі  у кафе, або взагалі на вулиці.

Я стала куштувати каву з бутербродами. А вона їла вівсянку.

Як дивно, вона і вівсянка?! Ніколи б не подумала, що вона правильно харчується. Вона викликає відчуття стереотипної жінки, яка не розуміється у простих життєвих речах. Вона мовчки поглинала кашу, і навіть не дивилася у мій бік. Жінка виглядала стурбовано, хоч і намагалася цього не виказувати.. Мені кортіло  дізнатися, чому вона плакала? Хто ці люди на  світлинах? Я дивилася на неї з цікавістю. Вона, напевно, відчула мій інтерес, тому що поглянула в мій бік  ворожо і мовила:

– Олено, давай швидше. Я на роботу спізнююся.