3. У кожного своя причина

Наступного дня ми з Олею насичено та прогресивно працювали весь день. П’ятниця! Сьогодні клієнтів дуже багато. Зал завжди переповнений у цей день. Мабуть, це пов’язано з тим, що у нас чудове кафе та ціни не дуже кусаються. День минув шалено. Всі працівники метушилися, всі в роботі. Адміністраторка ще й сьогодні влаштувала нам тортури. Весь час сиділа в залі, оцінювала рівень обслуговування клієнтів, як вона казала. ЇЇ присутність ще більше нервувала офіціантів. Відчуття, що вони іспит складають, і від його здачі залежить їхнє подальше життя. Та й на мене ця задоволена собою леді постійно поглядала, типу чи якісно я працюю, чи швидко готую напої. Мене виснажує сама її присутність, не кажучи про її зухвалий погляд. Вона всіляко оцінювала роботу дівчат: то кивала схвально головою, то виказувала своє невдоволення, надуваючи свої губки. Взагалі, ця особа була досить загадковою. Ця жінка у свої тридцять п’ять була абсолютно самотньою. Вона постійно знаходилася на роботі, приходила раніше всіх, а йшла пізніше. Про її сім’ю ніхто ніколи не чув, мабуть, тому, що її немає. Питання тільки: чому? Вона досить гарна, тільки трішки стервозна та самовдоволена собою. Я справді не розумію, чому вона досі сама. Саме такі особи приваблюють чоловіків, хіба ні? Жінки, які знають, чого хочуть у своєму житті. Жінки, які здатні на перевороти та подвиги. Вона досить сильна духом. З моєї першої появи тут, у кафе, ця жінка дуже змінилася. Вона помітно схудла, а, отже, вона займається собою, хоча коли? Можливо, це постійна робота так виснажує її. Проте її форми стали набагато кращими.

Та повернімося до відвідувачів, бо забагато честі так довго говорити про цю жінку. Я її відверто недолюблювала. Поза очі ми кликали її цербер.

Відвідувачі. Ще відвідувачі. Дуже багато. Сьогодні я ще й не виспалася, тому відпочити я не змогла. До кінця дня я ледве трималася на ногах. Ці клієнти переповнювали все кафе, як шпроти в банці. Нам, персоналу, не те, що працювати нормально – дихнути вільно було важно. Так ще й у зв’язку з кількістю людей, обідня перерва у нас тривала п‘ятнадцять хвилин.

«Серйозно?» – запитала я адміністраторку. Вона грубим голосом наказала нам швидко вдовольнити свої потреби та ставати до роботи. Бо, виявляється, сьогодні прибутковий день. Боже, ця жінка наривається, так і хочеться щось злісне їй сказати, надавити на болюче, так би мовити. Хоч я і не стерво, а досить скромна і добра особистість, та ця істота пробуджувала в мені злість.

У швидкому темпі минув наш день. Нарешті настав вечір і ми зачинилися. Тиша. Ну ось, довгоочікувана тиша. Майже всі пішли вже. На кухні ще працювали, бо брудного посуду було багато. Прибиральниця в залі метушилася, помітно, що поспішає. Я залишилася рахувати касу. Ми завжди по черзі залишалися, щоб виконати цю важливу місію. Цербер була в кабінеті, чекала на результат від мене.

«ЇЇ тільки гроші цікавлять», – подумала я.

– Двадцяти п’яти тисяч триста сорок сім гривень?

Ну от, знову збилась! Все заново перераховувати. Ці думки завжди відволікають. Я повернулася до підрахунку, хотілося швидше додому, все одно «ця» після мене буде перераховувати. Не довіряє! Підрахувавши, я відправилася до кабінету боса, де перебувала наша Вікторівна – це її по батькові. Ми її так коротко звали поза очі. Підійшовши, я постукала і відчинила двері. Не чекаючи дозволу, я зайшла до кабінету, а Вікторівна сиділа за столом у кепському вигляді. Волосся її було розпатлане, обличчям текли сльози чорного кольору та змивали косметику з її очей. В руках у неї була пляшка віскі. Коли я ввійшла, вона підняла очі, проте навіть не стала виправдовуватися. Вона просто поглянула на мене і сказала:

– Поклади касу на стіл і йди, – говорила адміністраторка уривисто, через сльози і з байдужістю.

Я так і зробила. Підійшла мовчки і поклала касу на край столу. А потім поглянула на неї. Вона виглядала жахливо. Волосся, опущене на плечі, було сплутане у пучок, а чорні сльози стікали на її рожеву шовкову блузку. Плями буде тяжко відіпрати, навіть, неможливо. Та її це не хвилювало. Вона продовжувала пити віскі прямо із пляшки. При цьому бубоніла щось собі під носа. Цікаво, що змусило її так набратися?

– Йди вже! – раптово сказала вона і це мене налякало. Я аж підстрибнула від несподіванки. Та, поглянувши на неї, я просто не могла не запитати:

– Світлано Вікторівно, щось сталося?

Я не чекала, що вона так мені все і розповість, але я хоч заспокою свою цікавість і совість.

– Олено, йди! – наполегливіше мовила вона.

– Але, – нерішуче мовила я, – я не можу залишити вас у такому стані, – і я присіла навпроти неї на стілець за столом.

– Що? Залишити мене?

Вона дуже здивувалася такій увазі до неї. Бо ми відверто недолюблювали її. Вона чудово це знала.

– Та залиш і йди! Йди, кажу!

– Ні, я не піду.

– Зникни. Я тебе прошу, йди.

– Світлано Вікторівно, чим вам допомогти?

– Допомогти? Ти?

І вона розсміялася.

– Чим ти мені можеш допомогти?!

Вона стала сміятися ще голосніше. ЇЇ сміх був шаленим, навіть божевільним. Я не розуміла, що викликало таку реакцію. Вона продовжувала реготати, а потім її сміх змінився криками. Вона стала плакати вголос. А я продовжувала сиділи. Хоча мене налякала її поведінка, я залишалася на місці і лише спостерігала. Я дивилася, як вона плаче. Ці сльози не були порожніми. Я боялася щось запитати. Та чекати довго не довелося.

– Олено, якби ти тільки знала, як мені тяжко?! – почала вона лепетати п’яним голосом. Вона бурмотіла, і я нічого не розуміла. – Ти думаєш, я не знаю, як ви мене ненавидите? Як позаочі обзиваєте?!

На хвильку мені стало соромно. Але ж вона сама винна. Чому вона постійно нас дістає? Ми не маємо змоги нормально працювати! Вона ж нас катує.