54. Відверта розмова

Наступного дня, впевнившись, що з паперами не виникне проблем, я відправилась до офісу Максима. Піднімаючись на дев’ятий поверх бізнес-центру, перебирала фрази у голові. Як він сприйме повернення всього і як відреагує на правду? Зайшовши до приймальні, я не застала секретаря. В цей час саме з кабінету поряд виходила Ліза. Дуже здивувалась моїй появі.

- Ти що тут робиш? – стає на шляху.

- Прийшла поговорити з Максимом. Він у себе? – випромінюю впевненість. Нічого не боюсь. Це фінальний етап цього року.

- Так. Я повідомлю.

- Не треба. Я сама, – обходжу її і прямую до кабінету.

Звідки у мене така впевненість?! З легкістю  відчиняю двері і заходжу. Максим сидить за столом і працює з документами. Не відразу помічає, що його спокій порушено. Він зовсім не змінився. Все такий же витончений. Біла сорочка, без краватки. Він їх не дуже полюбляє, та сорочка завжди застібнута до грудей. Чисто виголений та доглянутий. Не треба зусиль, щоб відчути його парфуми, запах яких я стала забувати. Відірвавши погляд від паперів, нарешті, помічає мене.

- Ти? – питає, не приховуючи подиву.

- Я. Привіт. Можна? – запитую, розташувавшись біля столу.

- Так, проходь, – вказує рукою на крісло навпроти.

- Як твої справи? – вмощуюсь зручненько і дістаю теку з сумочки.

- Нормально. А ти у справі? – не розуміє, чого я прийшла.

- Так. Принесла тобі ось це, – кладу теку на стіл.

- Що це? – тягнеться рукою та не відриває погляду від мене.

- Документи про повернення акцій твоєї фірми.

- Що? Звідки? – перечитує папери.

- Від Сергія. Подарунок.

- Ти хочеш сказати, це він?

- Так. Вирішив тебе провчити.

- А як? – розгублено виглядає.

- Я повертаю тобі все, бо власником фірми, яка купувала акції, була я. Хоч і не знала про це.

- Він що, робив це за твоєю спиною?

- А ти вважаєш, що я допомагала йому?

- Ні, ні, звичайно.

- Добре. Прошу, не злись на нього. Він у розпачі. Ти можеш його зрозуміти. Все, я свою справу зробила. Борг повернула. Нічого більше тобі не винна. А хоча, – дістаю ланцюжок з каблучкою з-під одягу. І, звільнивши її від ланцюжка, кладу на стіл. – Ледь не забула, це твоє.

- Навіщо? – бере обережно до рук цю маленьку коштовність. – Ти тільки через це прийшла?

- Насправді, прийшла відверто поговорити. Час нам вже поставити всі крапки над «і».

- Я теж так думаю, – всміхається і пропонує випити. Я не проти такої компанії. На прохання Макса, Ліза приносить нам напої, оглядаючи нас допитливо. І коли вона виходить, я не стримую питання, яке весь час у моїй голові:

- То що між вами? – пильно вдивляючись йому в очі.

- Ти про кого?

- Про Лізу.

- Я ж говорив вже, що між нами лише робочі та дружні стосунки.

- А коли ми з тобою розійшлись? Точніше, коли ми ще разом були. Ти продовжував з нею зустрічатись?

- Між нами тоді нічого не було. Так, ми зустрічались, спілкувались, та і все.

- А я думала, що ти мені брешеш.

- Ти ж знаєш, я не надто говіркий. Не кидаю слів на вітер. Якщо я щось кажу, то це так і є.

- Тепер ти визнаєш, що твоїм батькам мене Ліза здала?

- Так. Вона вже потім зізналась. І я ще раз переконався, що помилявся. Тому вибач мені  зараз за ті підозри.

- Я не ображаюсь. Шкода, що змарнувала скільки часу на вигадані образи. Найбільше шкодую, що погодилась на пропозицію Сергія. Він зміг мене запевнити, що це необхідно. Я вірила кожному його слову. А дарма.

- Наскільки я знаю, то у Вас все добре.

- Ні, якщо я тут, можеш бути певен, що все скінчено. Через десять днів ми розлучаємося. Не можу дочекатися.

- Чекай. Як це? – не розуміє.

- Ось так. Я теж брехала тобі. Я не була з ним щаслива. У нас взагалі нічого не було. Так, ми обоє старались і Сергій навіть полюбив мене. Та серцю не накажеш.

- То ти кинула його?

- Не кинула, а термін договору завершується і не потребує продовження.

- І що ти будеш робити далі?

- Нарешті, стану собою. Не буду собі брехати. Розберусь у своїх почуттях. Та для цього мені треба знати точно, що ти до мене відчуваєш? Бо ти ніколи не говорив прямо. І це понад усе  мене дратувало.

- Так. Не говорив. Бо ти була с Сергієм. Як я можу вдруге забрати у нього кохану дівчину?! Я досі почуваю себе винним.

- Розумію, – знизую плечима.

- Я кохаю тебе, – не вірю, що це чую. І не можу підібрати слів. – По-справжньому.

- Ти ж не чекаєш, що я впаду тобі на шию і скажу те ж саме? – треба тримати марку.

- Навіть не знаю.

- Не чекай. Я вже прийняла рішення. Хочу побути на самоті.  Розібратися в собі. Помилятися втретє – дурість. Тому не сподівайся, що ми будемо разом.

- Он як?

- Так. Ти відпустив мене, а отже – втратив. І, навіть, не цінував.  

- Так, відпустив. Були на те причини. Спочатку не розумів, що відчуваю. А потім не міг розлучити тебе з Сергієм. Та це не виправдання. Твояправда, я сам винен. Отож, не чекатиму, – вираз обличчя не приховує розчарування.

- От і добре, – все ще образливо, навіть не намагається переконати. – Піду я вже. Прощавай, – підводжусь і подаю руку. Востаннє торкнусь його.

- Бувай, – потискає легенько мою руку і відпускає.

Я всміхаюсь, та на душі змішані почуття. Так, сама не знаю, чого хочу. Спокою! Єдине, що нагально потрібно. Тягар зняла з серця. Повернула все чуже і тепер дихати легше. У коридорі підходжу до Лізи. Завжди було цікаво, що ж відчуває вона.

- Лізо? – відволікаю її від дисплея телефона.