49. Залізна леді

Раніше не вірила, що можна поринути в роботу з головою. Та зараз берусь за все, що завгодно, аби не сидіти вдома та не бачити Сергія. Він і не підозрює нічого, чи не хоче помічати. Та я просто не реагую на нього. Його дзвінки, пропозиції та подарунки – все летить у сміття. А, повернувшись пізно з роботи, застаю його у вітальні, і він просить про розмову.

- Олено, ти образилась, що я перебрав тоді? – виглядає засмученим.

- Ні. Я не образилась. Просто зрозуміла, що  немає сенсу далі грати у ці стосунки. Якщо я не помиляюсь, до закінчення контракту шістдесят п’ять днів. Доклади зусиль, щоб не потрапляти мені на очі! – підіймаюсь сходами у кімнату.

Я розумію, що грубо та агресивно говорю з ним. Та не можу інакше. Так, він  на це не заслуговує. Перерізати пуповину треба різко. А коли тягнути в різні боки, знаходити слова, то болючіше буде. Рани будуть глибшими. Хай змириться, що разом нам не бути. Замикаюсь у кімнаті і лягаю спати. «Коли я стала такою жорстокою?» Говорять, любов зцілює, а що вона зробила зі мною? Знищила  вщент. Розбила моє серце на шматки. Як зібрати себе до купи та повернутися до колишньої дівчини, яка вірила у справжнє кохання?

Встала о п'ятій, щоб зникнути непомітно. Та не цього разу. Спустившись вниз, застаю Сергія у коридорі. Вже зібраний, чи може ще не лягав. Одяг той же. Дивуюсь, та не беру до уваги і проходжу повз.

- Чекай! – хапає мене за руку.

- Що таке? – так він зі мною не поводився.

- Ти через Макса хочеш мене кинути?

- Ні. З Максом покінчено. Тепер лишився ти, – витягую руку з обіймів пальців і спускаюсь униз.

- То чого ти не хочеш бути зі мною? Я настільки тобі огидний? – не полишає спроб переконати мене.

- Ні. Ти досить милий, – наливаю собі каву на кухні і роблю поспішний ковток. – Просто ти не підходиш мені. Я намагалась, та не зможу тебе покохати. Хоча б тому, що ти нагадуєш мені про Максима. – Мию чашку і збираюсь виходити на роботу.

- Олено, – підходить близько і рукою тендітно бере мою долоню. – А що буде зі мною? Я не зможу без тебе. Я закохався.

Я здогадувалась, що це так. Та він не говорив уголос. Я поглянула на нього. Його карі очі наповнювались болем і вологою. Я не бачила, як чоловіки плачуть. Та Сергій не соромився цього. Його щокою скотилась скупа чоловіча сльоза. Жалю я не відчула. Коли я плакала, ніхто не жалів. І коли вони гралися моїм серцем – ніхто не рятував від болю. Та і я розуміла, що буде краще, коли я просто кину, без жалощів та надії. Йому буде легше мене забути. Не сказавши ні слова, я пішла, залишила його на самоті. І хоч сумління не давало мені спокою, я не відпустила свої емоції на волю. Залізна леді.