45. Зізнання

"Найбільша мудрість – не брехати самому собі". Хелен Соул

Все ж відкриття школи відбулося через тиждень. Гостей було ще більше, і не лише запрошених Сергієм. Це був день відкритих дверей. Люди мали змогу оглянути школу, ознайомитися з програмами, поставити будь-які важливі для них питання. І цікавість до школи, на щастя, не зникла. Тепер я була власницею нового, перспективного учбового закладу.  І мала все менше часу для себе і самокатування. Практично постійно я знаходилася в школі.  Сама теж проводила заняття, бо обожнюю дітей і працювати з ними теж. Оля, на жаль, не залишилася працювати у мене, поки що. Лише приходила допомагати. Та мені і цього достатньо. Час плине швидко. Не встигла озирнутися, як минуло пів року. І, чесно кажучи, мої рани трохи загоїлися.

- Це тобі, – Сергій подав мені букет троянд.

- Мені? Дякую. А є привід? – дивуюся такому прояву уваги.

- Ну, взагалі то, у нас ювілей. Ми пів року у шлюбі.

- А й справді. Я зовсім забула. Вибач, – почуваю себе винною, зовсім неуважна.

- Нічого. Ти ж зайнята. Сьогодні ввечері на фірмі презентація. Будуть гості. Підеш зі мною?

- Так. Чому б ні, – погоджуюся, щоб не псувати йому настрій.

- Добре.

Презентація? Зрозуміло, що за привід для квітів. Я все ще скептично ставилася до взаємності Сергія. Можливо, більше нікому і нічому не вірила. Розчарувалася в чоловіках.  А  може тому, що почуття до нього так і не з’явилися. А от час дав розуміння, що все ще кохаю Макса і нікого поки що не готова впустити в своє серце. На жаль, Сергію доведеться шукати іншу жінку для життя.

- Ти готова? – почулося за дверима моєї кімнати.

- Так, – відповідаю Сергію. – Вже йду.

- Вау. Чудово виглядаєш. А це що? – Сергій помічає на шиї ланцюжок з обручкою, яку я не встигла сховати під сукню.

- Нічого, – відповідаю і ховаю під одягом. – Ходімо?

- Так, звичайно, – бере мене під руку.

Ми не надто близькі. Розмови у нас тільки про школу, справи. І все. Більше спільних тем немає. Та я і не намагаюся стати ближче.

Ніхто не сумнівався, що Макс теж буде. Куди ж без Лізи. Крутить хвостом перед усіма. На неї у мене вже алергія. Провокує мене на нерозсудливі вчинки. Зустрілися поглядами з Максимом. Дав можливість заглянути у його душу. Очі зовсім інші. Не ті очі, у які я колись закохалася. Очі, які блищали щастям. Тепер вони хмурі і холодні. Навіть усмішка не переконала мене, що у нього все чудово. Чому ж він нещасний? Він же так хотів того, що є зараз? Мріяв про час, коли буде поруч з коханою. А зараз навіть не дивиться у її бік. Ліза заграє з іншими у нього на очах. А він не відводить погляду від мене. Невже Сергій  мав рацію?! Чи я знову вигадую щось? Відводжу погляд і йду геть з зали. Моєї відсутності ніхто і не помітить. Хочу побути сам на сам з собою. Дзеркало не відкриє моєї душі, а макіяж замаскував усі виплакані сльози. «Ти сьогодні прекрасна!» – переконую себе, поправляючи зачіску у вбиральні. Не поспішаю повертатися, мені там сумно. Так, Сергій, хоче справляти  враження  щасливої пари. Та мені це не до душі.

Дзвінками змушує повернутися, я знаю, що не відчепиться. Треба йти назад. Це ж треба, у коридорі зіткнутися з Максом.

- Привіт, – перекрив мені шлях.

- Привіт, – відповідаю і обходжу його з боку.

- Вже тікаєш? – хапає мене за руку і мені доводиться зупинитися.

- Ні. З чого ти взяв? – повертаюсь обличчям до нього.

- Я маю на увазі, від мене.

- Ні. Чого мені від тебе тікати?

- Не знаю. А раптом?

- Макс, – роблю паузу, набираючи повітря повні груди, – я вдячна тобі за підтримку. Та не бачу сенсу втікати від тебе. Ти щось вигадуєш, – звільняю руку від його руки.

- Тоді поговори зі мною.

- Про що? – дивуюсь такому повороту. Коли це його почала цікавити моя персона?

- Розкажи, як справи?

- Добре.

- І все?

- А що я повинна ще розповісти? Інтимні подробиці свого життя? Якщо я не помиляюся, тебе це не хвилює.

- Все ніяк не пробачиш мені того вечора?

- Максим, немає чого пробачати. Я просто неправильно тебе розуміла. Між нами нічого не було, і бути не може, – сказавши це, я збираюся йти. Як можна залишитися, коли він так близько? Це ж злочин, бути настільки чарівним.

- Стій! – навалюється на мене всім тілом і ми втрачаємо рівновагу. Падаємо – і я опиняюсь на ньому. При цьому наші губи досить близько, щоб поцілуватися, а наші серця надто далеко, щоб зробити цей крок. Підводжусь і поправляю сукню. Макс теж підвівся і стоїть переді мною, не даючи піти.

- Що це? – говорить і тягнеться рукою до моєї шиї. – Це моя каблучка? – намисто знову звільнилося від полону сукні.

- Так, – забираю з його рук і ховаю її під сукню.

- Ти досі її бережеш? – дивиться у мої очі.

- Так. А що? – не відводжу погляду. Колись же треба зізнатися?

- Просто дивно. Чому не викинула?

- Не можу. Вона нагадує мені про тебе, – скупа сльоза покотилася по моїй щоці.

- Олено, так ти ж… – не встигає закінчити, я не можу мовчати.

- Так, я дружина Сергія. Та змусити своє серце кохати когось, крім тебе, я не можу. Як би не хотіла цього. Та ти не думай, я не сподіваюсь на щось. Я знаю, що нічого для тебе не означаю, – витираю долонею сльози і вже збираюсь йти. Не можу просто дивитися на нього, коли так хочеться обійняти.

- Чекай. Я цього не говорив, – я обертаюсь і просто дивлюсь на нього. Його рука тримає мою, та мене не втримати. Забираю руку і просто йду. Та він і не тримає. Мені насправді полегшало. Так довго тримала це в собі. Треба було раніше зізнатися, поговорити з ним і, напевне, не довелось би одружуватися з Сергієм. Та чи було б краще?