44. Відкриття школи

Як кажуть, починати нове життя треба з понеділка, я ж бо не вірю в це. І починаю зараз. Наступного ж дня зустрілася з нотаріусом, якого прислав Сергій. Ми обговорили специфіку роботи. Які документи потрібно оформити і справи, які важливо владнати. Я з головою поринула у роботу. За допомогою звернулася до викладача з університету. Вона радила мені, яку саме програму обрати, на що звернути увагу. Також допомагала у підборі кандидатур на вакансії. Чим досить допомогла. Тепер приміщення, яке шукали рієлтори Сергія. Я об’їздила майже все місто. Стільки варіантів, що вже не згадаю, що і де не сподобалося. Та найбільш важливим було розташування. Це повинно бути вигідно для учнів, з хорошою транспортною розв’язкою. Кілька місяців напруженої, проте плідної роботи – і вже планували відкриття школи. І дата відома. Звичайно ж, на такий захід потрібно запросити гостей. Я не була проти. А Сергій  серйозно зайнявся цим питанням. Мені байдуже, я хвилювалася тільки через школу. І, здавалося, нічого не може зруйнувати мого щастя. Та тоді я ще не знала, що на мене чекає.

Сергій запросив багато людей, готував фуршет. Все повинно пройти на вищому рівні. Я дуже хвилювалася. Це важлива подія у моєму житті. Коли гості вже почали з’їжджатися, раптом розпочалися неприємності.  Спочатку зникло світло, і можливості достойно ознайомити всіх з нашою роботою не було. Потім взагалі приїхала оперативна група і всіх гостей майже силоміць вивели назовні. Як потім стало відомо, хтось зателефонував до поліції і повідомив про замінування приміщення. Хоч перед нами вибачилися, та настрій і презентація були зіпсовані.

У розпачі я приїхала додому і втекла до кімнати. Мені було погано і я не хотіла нікого бачити. Хтось помстився мені, питання тільки, за що. Чи не мені? Не знаю. Сергій щось там кричав втішливе за дверима. Що все буде добре, що це не кінець світу і так далі. Та мені було байдуже. Я почувала себе знеславленою. Так зганьбитися перед кількома  сотнями людей. І що тепер скажуть про мене і мою школу? Це був удар нижче поясу. Кількамісячна  робота коту під хвіст. Я сиділа на підлозі і, вже не маючи сил, просто схлипувала, а сльози безжально котилися по моїй красивій червоній сукні. Та не це мене зараз хвилювало. Подзвонив телефон. Я вважала, це Оля. Я ж так швидко втекла.

- Ало, – крізь сльози відповідаю.

- Олено. Не плач! – чую голос Макса.

- Макс? – запитую.

- Так. Це я. Не плач, чуєш! Все мине і це теж. Візьми себе в руки і заспокойся. Тобі потрібно дати інтерв’ю. Не потрібно виправдовуватися, просто повідом, що сталося. Повір! У тебе все вийде!

- Дякую. Я спробую, – кладу слухавку.

Я не чекала, що він може подзвонити. І не сподівалася, що він може так впливати на мене. Я беру всю волю в кулак, приводжу себе до ладу. І виходжу з кімнати.

- Олено! – дивується Сергій. – Олено, ти куди?

- У школу. Потрібно навести там лад, – відповідаю, направляючись до виходу.

- Я з тобою.

- Добре.

Ми їдемо до школи і Макс не помилявся, журналістів там вистачає. Всі так і чекають пояснень, чи ще чогось. Я спокійна і розповідаю, що це помилка. Хтось пожартував. І відкриття переноситься, та на коли – ще не відомо. Люди з розумінням ставляться до того, що сталося. Телефонують, підтримують. І найрідніші поряд: Оля і Макс. Він поряд, хоч і не фізично, та в душі зі мною. І це додає мені сил.