39. Повернення

Як дитина вперше вдихає повітря, так і я зараз наново зачаровуюся ароматом, який доноситься крізь прочинені двері моєї кав’ярні. Повернення для мене є досить бентежним. Адже Оля чекає від мене пояснень. А я не маю сили щось розповідати.  Собі зізнатися ледве можу. Все ще потрібен час. І вперше за все життя нічого не хочу.  Ні змін, ні почуттів чи зустрічей. Хочеться відчути, що ти все ще живеш та дихаєш на повні груди. 

Дівчата були раді мене бачити. Ледве я ступила на поріг, вони набігли на мене і почали обійматися. Це було приємно.  І відчуття мали зовсім іншу гостроту. Наче життя спочатку. Я опинилася за своїм робочим місцем, яке раніше відверто  недолюблювала. А зараз це місце для мене як пристань. Та найбільшим моїм здивуванням була неочікувана зустріч.

Відчуття, що кілька місяців мого життя вирізали зі стрічки і викинули. Все, як колись – він прийшов і сів за столик біля  вікна. І я, зачарована, у ступорі дивлюся йому в очі.

- Навіть не думай! – почувся голос Олі поряд.

- Що? – перепитала я, перевівши погляд на неї. Вона насторожено дивилася на мене, бо знала – можу зірватися.

- З тобою все гаразд?- турботливо спитала.

- Так, Олю, все добре.

Я повернулася до роботи і стримувала себе, щоб не дивитися на нього.  Не можу так більше. Чому він прийшов? Після нашої сварки він понад місяць не з’являвся. А зараз. Чому зараз? Чого раптом? Просто зайшов? Та як, він же знає, що я тут працюю. Навіщо? Він знову робить мені боляче. Лише своєю присутністю. Поглядом, який не відводить від мене. Навіщо ця наполегливість, коли немає почуттів? Перед тим як піти, підійшов.

- Привіт, – промовив тихо до мене.

Я підвела очі і зустрілася з його блакитними озерцями. Обличчя спокійне, проте без усмішки. А я вже й забула, як він це робить. Лише аромат його дорогих парфумів.

- Привіт, – відповідаю спокійно, та все ще розгублена.  – Навіщо ти прийшов?

- Хотів тебе побачити?

- Чого це раптом?- переборюю себе, щоб триматися осторонь.

-Олено, я скучив за тобою.- від його слів ніяковію і здається зашарілася. 

Я що, у сні? Як таке може бути? Досі не віриться, що чую це. Чи це мара?

- Ти жартуєш?- недовірливий смішок виривається з моїх вуст.

- Ну, так, – посміхається. – А ти що подумала?

- Ти  з глузду  з’їхав, що за жарти?

- А що, не можна? Ви ж з Сергієм влаштували нам шоу.

- Я зараз не розумію, до чого ти ведеш?

- Я про заручини. Ти нічого сказати не хочеш?

- Ні. А що я повинна говорити?

- Ну, типу, ми пожартували. Смішно вийшло, правда?

- Макс, ти при тямі взагалі? Що ти верзеш? Які жарти?

- Тобто, ти стверджуєш, що ви справді одружуєтеся?

- Так.

Усмішка зникає з його обличчя, і розгубленість приховати було неможливо. Просто дивлюсь на нього і не розумію, що він робить взагалі? Чому він тут? Чому ставить такі дивні питання? Я за тиждень щось пропустила?

- Навіщо? – зважується запитати.

- Що навіщо?

- Навіщо ти це робиш? Ти ж не кохаєш його.

- І нехай.

- Мені помститися хочеш?

- Ні. Макс я …

- Що? Не знаєш, що сказати?

- Знаю. Я все одно вийду за нього, що б  ти не сказав. Тому можеш йти до своєї Лізи.– розгнівано відповідаю, – Тепер Вам ніхто не заважатиме.

Макс починає  судомно сміятися, а коли припиняє – то пильно вдивляється мені в очі, чим змушує хвилюватися та затамовувати подих.

- Ну й нехай, – говорить і йде, грюкнувши дверима.

 Ця ситуація, м’яко кажучи, насторожує і лякає мене. Невже щось сталося, поки я була на самоті? Що могло змінитися за тиждень? Тому я дзвоню Сергію, бо лише він в курсі. Та він нічого повідомити мені не може, натомість нагадує про нашу домовленність і чекає від мене дій. «Не хвилюйся, я вже все вирішила. Пізніше поговоримо», – заспокоюю я його.

Невже  його була правда? Макс ревнує? А як інакше пояснити його вчинки. Вирішую попитати у дівчат, чи був він раніше у кафе і, як з’ясувалося, наступного ж дня після заручин прийшов, і ходив кожного дня. Питання тільки, чому? Тепер ще більше заплутуюся у ситуації, яка склалася. Як її вирішити?!