38. Time out

Близько тижня я не з’являлася на роботі і вже сподівалася, що мене тихцем звільнили. Та все ж подзвонила Вікторівна, чим здивувала мене.

- Доброго ранку, Олено. Ти коли на роботу збираєшся?

- Доброго ранку, Світлано Вікторівно. А я хіба не звільнена? – здивовано запитую.

- Ні, чого це раптом?

- Так я ж тиждень на роботі не була.

- Хворіти можуть всі. Оля нам сказала про твій стан. Тому не хвилюйся. Ти вже підлікувалася?

- Так. Все добре.

- То коли тебе чекати? – питання змусило замислитися.

- Завтра. Завтра буду, зранку.

- Добре. До побачення.

Знаю, що можу покинути роботу і не тримаюся за неї останнім часом. Та це місце стало моїм домом. Місце, де смачно пахне, та все нагадує про кохану людину. Я ніколи не зможу забути цю місцину. Думка про вихід на роботу збадьорила мене. 

Кілька днів вимкненого телефону, мовчання та прогулянок у самотності дали свої плоди. Хоча, сусідки певні, що у мене поїхав дах. Оля взагалі шокована моєю поведінкою. Та мені це на користь. Я почала вести щоденник. Лише він зможе вислухати мене до кінця і не просити пояснень. Бо з останнім у мене проблеми. Собі не можу пояснити своїх вчинків і почуттів. Кілька днів просто плакала і згадувала наші зустрічі з Максом. Навіть, листа йому написала.  Та все ж сльози скінчилися.

Сергій, на диво, не квапить. Покірно чекає мого дзвінка. А я ще вагаюся. Не хочу дурити його, давати надію. Та і йому це не допоможе. Єдиним рішенням є вибачити і забути. Він і сам добре це розуміє. Та розпач засліплює йому очі.