Заручини. Чи думала я колись, що все буде саме так? Хоча ні, я навіть не уявляла собі, як це? Адже у кіно і книгах ця подія настільки романтична та феєрична. А у моїй реальності все було не так. Здається, я відчула на собі всю суперечливість вибору та відчуття страху, як і всі дівчата перед весіллям. Але, я не справжня наречена. Як це відчувати себе на межі та усвідомлювати, що все це вигадка, гра? Як можна так жити? Раніше я уявити не могла, що настільки сильна духом, а зараз для мене зіграти почуття – раз плюнути. Єдине тільки чого я досі боюся – загратися. Заплутатися у своїх реальних та вигаданих почуттях. Не накоїти дурниць.
І зараз, розглядаючи рожеву, мереживну сукню на вішаку, я лише переконуюся, що я не живу. Не існую у своєму вимірі, а лише десь у думках. Життя наповнене змістом помсти і ще чогось недосяжного. Мабуть, вічності, якої ніколи не буде. Чи буду я вічно жити? Життя ж минає, а я все ще борюся за справедливість, замість справжньої насолоди від життя.
Я довго не наважувалася одягнути сукню. Сергій замовив особисто для мене у сучасного дизайнера. Вона прекрасна, а на цінник дивитися взагалі страшно. Я не уявляла, як одягну її. Боялася побачити своє зображення у дзеркалі. Раптом там вже не я, а хтось інший? Хтось, хто мешкав на денці моєї душі і підживлювався негативом. А ще більше боялася реакції Макса. Що він подумає, коли побачить мене з Сергієм? Сумніви і не лише переповнювали мене. А гучна музика внизу повертала до реальності, у якій я повинна постати у всій красі перед незнайомими мені людьми.
«Гості не будуть чекати!» – говорить візажист і змушує мене чепуритися для виходу.
Вже зібрана, оглядаю себе у дзеркалі і розумію, що сьогодні я прекрасна. Не даремно наді мною чаклували візажисти та стилісти. Моє споглядання перериває організатор заходу, який запрошує до залу. І мені здається, що зараз земля втече з-під ніг. З кожного сходинкою все ближче до мети, та все далі від справжніх почуттів, справжньої себе. Я спускаюся довгими сходами опери, у якій Сергій вирішив провести заручини. Здивовані погляди пронизують до кісток. Ніхто не очікував такого повороту подій. Сергій посміхається і подає мені руку. Я простягаю йому свою. І ми йдемо до гостей.
Ось він, час розплати. Підходить Ліза і скажено кидається на Сергія з криками. Нічого не розуміє. Він привселюдно зганьбив її. Покинув на людях. А ще мить тому вона хвалилася всім про заручини. Ніхто з гостей не підозрював, чим все обернеться. Сергій відповідає досить жорстко і проганяє її із залу. За розлюченою та знищеною дівчиною йде Сергій. Я залишаюся сама серед натовпу незнайомців і почуваюся зайвою. Хоча, увага все ще прикута до мене.
Навіть через напругу відчуваю на собі знайомий та близький серцю погляд. І не помиляюся: обернувшись, бачу Макса. Він підходить ближче. Я, здається, цілу вічність його не бачила. І шалено скучила за ним, його очима, запахом.
Він шокований і розгублений. Це помітно. Просто оглядає мене згори вниз. Мовчить, поки я розглядаю його риси, які не хочу забути.
- Привіт, – говорю я.
- Привіт. Тебе можна привітати?
- Так. Можна, – гордовито піднімаю голову вище.
- Я навіть не думав, що ти на таке здатна.
- Ображена жінка багато на що здатна.
- Я не сумніваюся! – холодно відповідає і йде у тому ж напрямку, що й Сергій з Лізою.
Проводжаю його поглядом. І розумію, що тепер я ще далі від нього, ніж раніше. Боже, тепер він точно мене ненавидить. Як мені це пережити? Цей вечір не врятувати. Я привітно усміхаюся всім довкола, а на серці кішки шкребуться. Йду до офіціанта з напоями і беру шампанське. Зазвичай не п’ю, та сьогодні просто бридкий настрій. Алкоголь погано на мене впливає, та все рівно. Набридло прикидатися. Брехати, собі в першу чергу. Як ти могла повірити в те, що Макс зверне на тебе увагу? Тепер їм з Лізою нічого не заважає. Вони будуть щасливі. Сергій повернувся згодом і знайшов мене на зручному диванчику. Де я спустошувала вже третій келих шампанського. Алкоголь розслабив мене і я розклеїлася.
- Олено! Ось ти де. Я тебе скрізь шукаю, – сказав Сергій, присівши поряд.
- Навіщо?
- Оу, ти що, п’яна?
- Ні, кілька келихів випила.
- А розвезло тебе не по-дитячому. Ходімо вже, –
Сергій допоміг мені підвестися і під руку ми пішли до гримерки. Там я прилягла на диван, а Сергій сів поруч.
- Ну і чого ти так напилася?
- Сергію, ми зробили помилку.
- Чого це?
- Макс ніколи мене не полюбить, даремно я на все це погодилася. Йому байдуже до мене. Он за Лізою побіг одразу ж.
- Так. Бачив. Він прийшов, коли ми говорили.
Я підвелася і присіла.
- Про що говорили?
- Про нас. Сказав їй, що все знаю про її витівки. Що бачити її більше не хочу. Вона намагалася виправдатися. Кричала. Потім прийшов Макс.
- І що? Що він сказав?
- Сказав, що не очікував від мене такого. Я не стримався і дорікнув йому зрадою. Він здивувався, що я все знаю. Теж почав щось пояснювати. Та я його не слухав.
- Ти його не вибачиш?
- Ні, звичайно. Ненавиджу брехню.
- А де він?
- Поїхав. Лізу додому повіз. Вона у поганому стані.
Ну ось. Тепер можна не сумніватися у помилці. Даремно я на це пішла. Мені вже не повернути його. Час зрозуміти – і забути.
- Сергію, відвези мене додому, будь ласка, – засмучено попросила я.
- Ти справді цього хочеш?
- Так.
- Добре.
Сергій допоміг мені підвестися і відвіз додому.
Вже прощаючись, він повернувся до теми заручин. І я попросила часу. Мені потрібно просто подумати, усвідомити, де я, і хто я тепер. Я не впізнаю себе. Звідки така жага до помсти та встановлення справедливості? Стільки терпіла цю долю, а зараз вирішила, що можеш з нею змагатися? Є речі, які не підвладні нам і те, чого змінити ми неспроможні.
#3866 в Любовні романи
#1809 в Сучасний любовний роман
любовний трикутник, складні_відносини_між_героями, попелюшка_проста дівчина_мрія
Відредаговано: 28.08.2019