36. Жарт долі

Я була засмучена, оскільки через свою нерозсудливість зробила боляче хорошій людині. Уявити не можу, що він відчував у той момент. Напевно, щось схоже на мій стан. Слово не горобець, як кажуть. Пізно щось  змінювати.

Я і не очікувала. Сергій подзвонив мені через кілька днів. Звідки він взяв мій номер? Запропонував зустрітися. Я працювала у кафе і ми домовилися поговорити під час обідньої перерви. 

- Привіт, – присів за столик.

- Привіт, Сергію. Обідати будеш?

-  Ні, тільки каву, дякую.

-  Ну, про що ти хотів поговорити?

- У мене до тебе величезне прохання.

- Щось мені це нагадує. Яке?

Я дуже здивувалася.

- Знаєш, я думав над твоїми словами. І зрозумів, що залишити все, як є, не зможу. Мені шкода Макса, та він має отримати те, на що заслуговує. Та і Ліза. Я навіть подумати не міг, що вона може бути такою. Вона повинна відповісти за все. За наше приниження. Якщо ти згодна зі мною, діймо разом?

- Що означає разом?

- У мене є план. 

- Який ще план?

- Через три дні відбудеться урочиста подія. Наші заручини з Лізою. Я запросив багато впливових людей. Вона чекає цього дня з нетерпінням. Із салонів не вилазить. А я хочу принизити її привселюдно. І представити своєю нареченою тебе.

- Це жарт? Ти розумієш, що вдруге на це я не піду. Мені вистачило цієї гри з Максом.

- Олено, це не гра, а пропозиція, над якою варто подумати. І, тим паче, ти не дослухала.

- Ну, продовжуй. Здивуй мене.

- По перше, коли я представлю тебе своєю нареченою, Ліза буде знищена. А Макс?.. Ти тільки уяви, що він відчуватиме. Як кусатиме лікті, що втратив тебе. Він пожалкує про свій вчинок. Ти, натомість, будеш мати великі можливості. Покинеш нарешті цю кав’ярню і будеш робити все, що захочеш. Ми одружимося. Проживемо кілька років, а потім, при потребі, розлучимося. Отримаєш майно при розлученні.

- Сергію, це божевільна ідея. Ти розумієш взагалі, про що ти просиш? Як це: одружимося, поживемо кілька років? Ти взагалі думав про це? Як можна одружуватися без почуттів? А я, вибач, нічого до тебе не відчуваю.

- Але відчуваєш до Макса?

- І що?

- А те, що коли він побачить тебе зі мною, буде жахливо ревнувати. Пожалкує про те, як вчинив. На колінах приповзе і благатиме повернутися.

- Сергію, я не знаю. Так, він вчинив погано, наплював на мої почуття, та це підло.

- Я дам тобі час подумати. Та в тебе лише два дні. Якщо ти відмовишся, я одружуся з Лізою.

- Кому цим ти зробиш гірше? Навіщо?

- Мій номер у тебе є. Повідомиш про рішення.

- Це жорстоко, взагалі, – кинула йому навздогін. Та він не чув. Безжально прийняв рішення. Чому я повинна його жаліти? Чому повинна перешкоджати їх весіллю?

Чому я знову опинилася перед важким вибором? Як вчинити. Доля грає зі мною? Тоді це лихий жарт. Та і чому мені допомагати Сергію, щоб повернути Макса? Чи варто воно того? Який сенс, коли він нічого не відчуває до мене? Чи можна змусити людину покохати? Я була абсолютно проти цієї пропозиції. До чого приведе мене ця помста? Завжди вважала себе хорошою людиною. Опускатися до їх рівня, означає бути гіршою за них. Я розуміла, що вчиню неправильно, якщо погоджуся.

Від цих думок важко працювалося. Зовсім не хотілося йти у натовп і шум. Після закриття сиділа в кафе. Натирала склянки. Зважувала всі за і проти, коли Вікторівна зайшла до залу.

- Ти чого досі тут?- здивувалась і пронизала мене підозрілим поглядом.

- Не хочу нікуди йти.

- Тут зібралася ночувати?

- Навряд чи я засну. Голова болить від думок.

- А знаєш що, поїхали до мене? Якраз і поговоримо.

Я погодилася. Мені все ж треба поговорити з кимось. Зі сторони ж воно видніше. Та і змінити обстановку не завадить.

Знову цей красивий краєвид з вікна. Завжди хотіла дім біля водойми і лісу. Вдихати свіжий аромат і насолоджуватися спокоєм природи. Вона завжди мене заспокоює.

- Чай? – перервала мої споглядання Вікторівна.

- Так, дякую, – відповіла, вмостившись у крісло. – Я говорила, що ваша квартира чудова?

- Ні. Справді? Давно замислила ремонт. Все часу немає. Ти з мелісою будеш?

- Так. Він мене заспокоює. Дякую.

- Ну, розповідай.

- Навіть не знаю, з чого почати.

- Краще з початку. Так буде правильніше.

- Оу, це довго.

- Ти кудись поспішаєш?

- Ну, добре. Пам’ятаєте того хлопця, що заступився за мене, коли гроші зникли?

- Той чорнявий, з блакитними очима та неймовірною усмішкою?

- Так. Це він. Так от. Я кохаю його. Та не взаємно. У нього є інша. Ми дуже посварилися через неї і припинили спілкуватися. І я  дуже сумую за ним.

- Але?

- Так. Але, історія надто заплутана. Його дівчина – насправді наречена його найкращого друга. І він, тобто друг, дізнався про їхню зраду. І пропонує мені їм помститися.

- І що ти вирішила?

- Ще нічого. Насправді, я боюся. Боюся, що даремно це зроблю. Що Максиму буде байдуже і він тільки зрадіє, коли Ліза стане вільною. Тоді він матиме змогу бути з нею. А про мене не згадає.

- Боїшся бути забутою? Розумію.

- Так. Я ж добре пам’ятаю все. А він? Чи мало для нього те, що пов’язане зі мною, якесь значення? Я втомилася він цих роздумів. Хочеться стерти з пам’яті ті моменти, від яких закипає  кров. І сльози нагортаються.

- Як я тебе розумію. Коли моя сім’я загинула, залишилися тільки спогади. Ми були щасливі, справді. Стільки подорожей. Тисячі фотографій. Перший час я не могла дивитися на них, знаходитися у цій квартирі. Мріяла, що прокинуся від цього страшного сну і все буде як завжди. Навіть руки хотіла на себе накласти. А потім мені стало соромно перед донькою. Хоч вона не зі мною, та все бачить звідти, – вказує пальцем в небо. – Я переїхала тимчасово до іншої квартири. А потім зрозуміла, що там я самотня. А тут моя сім’я. У кожній деталі, кожному сантиметрі підлоги і стін. Вони у мені, у  серці. Тепер мені легше. Жалкую тільки, що мало часу проводила поряд. І не говорила таких важливих та простих слів.