34. Те що повинно статися - станеться.

Те що повинно статися - станеться.Хелен Соул

Кілька тижнів минули спокійно. Макс мені дзвонив, попередив, що у справах поїхав. Договір підписують. Я вже звикла до його  раптових зникнень.  Він не розбещує мене увагою. Я все не наважувалася поговорити з ним. Розставити ті крапки, від яких  сироти по тілу, і серце калатає. Та добре розуміла, нічого гіршого ніж те, що він мене не кохає, я не почую, а отже, і втрачати немає чого. До цих слів я готова щоразу. Тому з нетерпінням чекала його повернення, та аж ніяк не візиту Христини. Дуже здивувалася, коли вона з’явилася у кафе.

- Привіт, – я підійшла ближче.

- Привіт. Як справи?

- Нормально. А у тебе?

- Не дуже. Мені потрібно тебе до батьків відвезти.

- У чому справа? Щось з Максом? – я занервувала.

-Ні. Все добре. Я не знаю, де Макс. Батьки хочуть поговорити з тобою.

- Ну добре, я зараз відпрошуся. Почекай.

Вікторівна відпустила мене, та тільки тому, що у мене в боргу.

- Інакше б звільнила, – додала вона.

Нічого не підозрюючи, ми приїхали до їхніх батьків.

- Доброго дня, – я привіталася.

- Та господарі зустріли мене не надто привітно. Мама Максима вся в сльозах, Дмитро Сергійович заспокоював її.

І я знову занервувала. Невже щось сталося жахливе? Мене попросили присісти.

- Ви можете мені пояснити, у чому справа? – знервовано запитала я.

- Давайте ми всі присядемо і спокійно поговоримо.

- Давайте. Я ж не проти.

- Олено, річ у тім, що до нас дійшли чутки.

- Які чутки?

- Це правда, що Макс заплатив твій борг?

- Який ще борг?

- Ті гроші, що зникли у твоєму кафе. Ти їх узяла?

- Та з чого ви взагалі взяли, що я. Чекайте, а хто Вам про це сказав?

- Неважливо. Головне те, що ця інформація надто негативно вплине на репутацію нашої сім’ї.

- Слухайте, яким це чином вона вплине? І я ще не пояснила.

- Не треба нічого пояснювати. Сподіваюся, Ви розумієте, що нашому синову така дружина не підходить?

- То все вирішили за нього? А він знає про це?

- Знає, – додала Христина. Такою я її ще не бачила. Безжальна, ненависна. - Ти не потрібна моєму братові. Він знає все, я йому дзвонила.

- І що?- невдоволено проказую.

- Він зараз приїде. І покінчить з тобою прямо тут.

- А я думала, що ти інша?- видавалася мені милою.

- З такими як ти – я інша.

- Ну добре. Почекаймо. Я не проти, – я вмостилася на дивані, стала чекати приїзду Макса. Він не забарився.  Здивувався, звичайно, та навіть не став щось їм пояснювати. Взяв мене під руку і повів у свою кімнату.

- Ти нічого не хочеш мені сказати? – запитав.

-  Ні. А що я повинна говорити?- не приємно таке чути та і поведінка його бажає чекати кращого.

- Звідки вони дізналися?- ходить до кімнаті.

- Зачекай, ти мене про це питаєш?

- А кого мені ще питати. Знали лише ми удвох. Я не говорив, тоді ти.

- Тобто, я сама себе підставляю? Так виходить. Тобі не здається, що це дурість?

- Не знаю. Я вже не знаю, чого він тебе очікувати. То ти мені брешеш, то нічого не говориш. То верзеш дурниці всілякі.

- Що? У чому це я тобі брешу?

- Тільки не починай.

- Не починати? То, може, краще закінчити? Та знаєш, перед тим, як я піду, я все скажу. Це ти мене дуриш. Я бачила фото з Каліфорнії разом з Лізою. То ти сам літав? А дзвінки та смс від неї. То ви не спілкуєтеся?

- Це тебе вже не обходить.

- А, ось як ти заговорив. Добре. Я знаю, хто розповів твоїм батькам про заручини і про цю історію.

- І хто ж?

- Ліза твоя. Вона хоче зробити все, щоб ми розійшлися. І у кафе розпитувала про мене. І про заручини вона повідомила. Мені Христя зізналася.

- Слухай, не приплітай  її сюди. Це тільки наші стосунки, і ми їх з’ясуємо.

- Нічого ми з’ясовувати не будемо, – я присіла на ліжко і тихо мовила: – Кінець. Все, Макс, з мене досить. Ти з самого початку дурив мене, коли говорив, що хочеш кинути її. Що хочеш все виправити. А я, дурепа, закохалася по вуха. Вірила тобі. Підтримувала всіляко. І що? Виявилася винною. Зайвою. «Така невістка нам не потрібна!» Та не дуже й хотілося. Та тільки мені тебе шкода. Ти не знаєш, з ким зв’язався.

- Так. Досить. Зібралася йти – іди. Та Лізу не чіпай. Я не дозволю її принижувати.

- А мене можна?! Мене можна?! – запитую криком.

- Забирайся!

- Та будь ласка.

Я в сльозах вибігла з кімнати. На сходах стояла Христина. Вже не виглядала  стервозною. У очах навіть розуміння і смуток розгледіла.

- Що? Задоволена? – запитала я.

 Пройшла повз неї. Вийшла надвір  і кинулася геть. Відстань далека, та мені все одно, куди. Головне – якомога далі від них. Я йшла вздовж траси і хотілося кричати. Рвати волосся. Оля мала рацію. Як же так? Я все для нього, а він... Знищив, облив багнюкою і прогнав. Соромно, соромно дивитися у очі Олі. Вона ж попереджала мене.

Мене наздогнала автівка, за кермом була Христина. Вона зупинилася і подала сигнал.

- Сідай, відвезу тебе до міста.

Я згодилася тільки тому, що дійти я не зможу. Не вистачить сил. Я мовчки сіла і Христя простягла мені хустку. Я подякувала і стала витирати сльози. Всю дорогу вона мовчала. Лише зупинившись біля гуртожитку, спитала.

- Ти справді його любиш?

- Так, – тихо відповіла я.

- Після усього, що він зробив?

- На жаль, серцю не накажеш.

- Вибач, я все чула. Ти впевнена, що він з Лізою?

- Так.

- Але ж вона дівчина Сергія.

- Так. Він з нею. І давно.