Кав'ярня

28. Аромат ванілі

Робочий час спливав. Не можу відвести погляд від годинника. З кожною хвилиною, я наближалася до події, яка може мене знищити. Та все ж час настав. До кафе зайшов Максим. Підійшов до мене і  усміхнувся.

- Ну що, ти вже?

- Так, я готова. Ходімо.

Ми вийшли і пішли до машини. Макс розповідав, що замовив столик у ресторані. Мій стомлений вигляд зовсім не для ресторану. Та відмовлятися нема сенсу. Я вирішила для себе, що цей вечір відбудеться. Чого б це мені не коштувало.

Вже у машині Макс попросив взяти пакет на задньому сидінні.

- Оцей?

- Так. Це тобі.

- Мені? А що там?

- Подивись.

Я дістала з пакета довгу коробку з фірмовим написом англійською мовою. Відкрила її і побачила там сукню. На дотик вона дуже ніжна, а колір ще ніжніший. Блідо-рожевий, як для принцес.

Сукня красива, з вишивкою бісером ручної роботи. Про таку я могла лише мріяти.

- Вау! Макс, вона супер. – раділа я.

- Сподобалася?

- Так.- я розгубилася.

- Я радий. Сподіваюся, з розміром я вгадав.

- Дякую.

- Це тобі дякую. Ти ж мене привітала зі святами. Мені передали у кафе твій подарунок. Ще й листівку.

- Листівку?- я ж не лишала нічого.

- Ну, так.

- А, я просто забула. Це так давно було. Сподобалася книга?

- Дуже. Прочитав за кілька днів. Виявляється, ти вмієш зацікавити.

- Та невже?

Атмосфера була просто феєричною. Ми сміялися. Обмінювалися компліментами. У такі моменти хочеться пригорнутися до його плеча і мовити тихо «кохаю».

Він зарядив мене позитивом та чудовим настроєм. Я жартувала, сміялася і просто віддалася почуттям радості та щастя. Вечеря була чудова. Ми сиділи за столиком у віддаленому місці ресторану, звідки видно все довкола. Весь заклад наче на долоні. Дуже романтично. Від вина я стала веселішою, а розмова цікавішою.

- Олено, ти знаєш, я сумував за тобою.- несподівано.

- Та невже? А чому ж не дзвонив, не писав тоді?- вирішую натякнути, що ображаюсь.

- Так, тут я схибив. Виправдовуватися марно. Я просто насолоджувався життям ці кілька тижнів. Твоя книга надихнула мене.

- І що ти робив?

- О, багато чого. Переосмислив все своє життя. Вирішив спробував те, чого раніше ніколи б не зробив. З парашутом стрибав.

- Ого, класно. Не боявся?

- Звичайно ж, боявся. Та втрачати мені нічого.

- Як і мені.- тихо мовила, та він почув.

- Чого б це? У тебе ж, здається, все ок у житті? Хіба ні? Є те, про що я не знаю?

- Та ні. Все нормально. Просто коли нічого не маєш, то і втрачати нічого.

- Зрозуміло.

- Що ще цікавого було у Каліфорнії? Я про неї лише мріяти можу. Тому, розповідай.

- З радістю.

Макс натхненно викладав усю інформацію, яку знав про цю країну. А знав він справді багато. Слухати його – одне задоволення. Так би вічність сидіти поряд і слухати розповіді Макса. Вечір справді вдався. Нас ледве виперли з ресторану, бо йти ми не збиралися.

- Вже пізно! – мовила я, поглянувши на годинник.

- Ну то й що?

- Та як сказати. Мені завтра на роботу вранці. І ночувати ніде. Комендантська година.

- Ти ж не думаєш, що я лишу тебе одну на вулиці? Поїдеш до мене. Чи ти боїшся?

- Ні. Чого б це мені боятися? Я ж твоя наречена. Чи ти забув? – помахала я рукою  перед обличчям Макса.

 Веселі, щасливі, ми дісталися дому Макса. Це був котедж у центрі міста на віддаленій вулиці. Ми колись з Олею гуляли цією місциною. Я впізнала район. Зайшовши всередину, я відчула легкий, ніжний аромат.

- Що це так пахне? – запитала я.

- Ваніль. Я її обожнюю.

- Що, справді?

- Так. А що?

- Нічого. Просто дивно. А чому саме ваніль?

- Це пов’язано з моєю бабусею.

 Макс почав розповідати, дістаючи пляшку вина. Ми вмостилися на м’якенькому диванчику біля електричного каміну і стали смакувати вино.

- Моя бабуся була чудовою. Я часто допомагав їй пекти булочки. Вона була кондитером. Вона мене виховувала. Батьки були весь час за кордоном. Працювали. А нас з Христею ростила бабуся. Тому вона мені дуже близька.

- Тому у тебе такі напружені стосунки з батьками?

- Так. І не лише. Коли бабусі не стало, ми залишилися самі. Мені шістнадцять,  сестрі десять. Перший час ми жили одні. Мені довелося скрутно. Я залишився за старшого. Треба було доглядати малу. Батьки не мали змоги відразу повернутися. Ми два роки жили самі. Я звик до відповідальності та самотності. А коли батьки нарешті повернулися, то почали нас виховувати. Тоді я пішов із дому. Вони не могли нічого вдіяти, я був повнолітнім. А Христя залишилася. Ми не спілкувалися багато років. Лише вітання з днем народження та іншими святами. Тільки після звістки про весілля знову з’явилися.

- Ти дуже ніжно говориш про сестру. Ви близькі?

- Так. Зідзвонюємося кожного дня. Вона мене тисячу разів благала повернутися. А я відмовлявся.

- Чого?

- Звик. Не хочу більше контролю, порад. Мені вистачило цього ще з дитинства. Я був тяжкою дитиною. Ще вина? – простягнув пляшку до келиха.

- Так. Дякую.

 - Батьки навіть до колонії хотіли мене відправити.

- Ого. Що ж ти таке зробив?

- Це не важливо. А ти милою в дитинстві була?

- Я?

- Так.

- Ну, як тобі сказати, не зовсім.

- Так, цікаво. Розповідай.

Макс повернувся до мене обличчям і сів ближче. Уважно дивився на мене і усміхався. А я мило усміхалася у відповідь і торкалася його долоні.

Цю мить я запам’ятаю на все життя. Він так близько, його очі, волосся, губи. Цей п’янкий аромат ванілі та терпкий смак вина на вустах. Я не пам’ятаю, як потягнулася до нього вустами. Та ми поцілувалися. Його губи торкалися моїх так ніжно, повільно. Напівтемрява та світло від вогню каміну додавали романтики. І це тривало б вічність, якби не подзвонив телефон.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше