1. Життя така штука

"Кінець - це завжди початок чогось нового" Helen

«Ну от, почався ще один день мого безглуздого існування», – подумала я, визираючи у вікно. Стояла у вранішньому спокої та тиші. Намагалася прокинутися, потягуючись всім тілом догори. Дівчата в кімнаті ще спали. Лише я так рано встаю. Щоб не розбудити сусідок, дуже швидко і тихо одягаюся, пригадую вчорашній день. Останнім часом нічого не встигаю. Так кручуся весь час, що сил немає на навчання. А Оля відповідально приносить конспекти, щоб я не відставала від інших. Так і зараз, не маючи сили переписати конспект до кінця, заснула. Тому доведеться повернути подрузі зошит, а переписати пізніше.

Мої роздуми не давали спокою і на шляху до роботи. «Навіщо мені ця робота? – запитала себе. – Я завжди втомлена, виснажена. Та потрібні гроші, стипендію я ж втратила. Утримувати мене нікому. Доводиться пітніти, щоб вижити у цьому світі».

Дорогою, як завжди слухала радіо, щоб хоч якось підняти собі настрій. Мені подобалася лише одна «хвиля». Іноді, здавалося, що ця станція звучить саме для мене, тому що всі пісні якимось чином підходили під настрій і допомагали налаштуватися на робочий лад. Так я дісталася кафе, у якому працювала барменом.

Відчинивши двері кав’ярні, я відчула аромат смачної, щойно звареної кави. Це справжня насолода: щоранку вдихати цей запах. Це наче прокидатися і переноситися в сон наяву. У цьому сні все інакше, навіть смак кави інший. Я зайшла і зачинила за собою двері.

– Всім привіт.

Дівчата, які сиділи за барною стійкою теж привіталися зі мною. Оля, моя одногрупниця всміхнулась і, вставши зі стільця, попрямувала мені назустріч.

– Прийшла вчасно? Дивно, що ж сталося? – з доброю іронією сказала вона.

– Нічого не сталося, просто сьогодні так співпало.

–Саме це мене і дивує. Невже ти виспалася? – сказала вона.

– Так, я виспалася. А твої як справи?

– Нормально, вчора здала всю педагогіку, уявляєш?

– Молодець! Коли ти тільки встигаєш? Як оце б і мені її скласти, навіть не уявляю?!

Розмовляючи про спільні справи, ми пили каву. Оля розповідала мені про все. Здавалося, ця дівчина ні на мить не сумнівалася в тому, що мені цікаво слухати її. Вона спокійна, та коли потрібно – справжня, неприборкана стихія. Вона дуже віддана і добра людина, яка щоразу допомагає мені у складних ситуаціях. І розсмішити мене вдається лише їй.

Я слухала, насолоджуючись кавою, і думала про Олю. Яка ж вона хороша! Що б я робила без цієї людини? Це ж вона влаштувала мене на роботу. Вона заспокоювала мене, коли мені було погано. Вона підтримувала у важкі хвилини. Здавалося, ніхто ніколи так не вірив у мене, як ця дівчина. Вона мені як рідна. Ми знайомі лише рік. А Оля вже стала частиною мого життя. Частиною мого маленького, але такого складного і виснажливого життя. Лише цей яскравий промінчик іноді тримає мене на цьому світі. Лише вона розуміє мене з пів слова, читає мене по очах. Від неї неможливо приховати нічого.

Роздумуючи, я дивилася на неї й усміхалася. Сьогодні, в цей момент, мене гріла не лише тепла кава в руках, але й ця людина та думка про те, що я нарешті знайшла найкращого друга. Друга, який буде поряд що б не сталося, у якому стані чи ситуації я б не була – вона зі мною. І я раптом відчула щастя. Я так вдячна їй, і вдячна долі, що подарувала мені цю людину, що ця дівчина раптово ввійшла в моє життя і внесла в нього якийсь сенс. Дякую!

– Олена. Олено! – вигукнула Оля. – Ти спиш, чи що? Ти мене взагалі слухаєш? Я кому все це розповідаю, а?

– Так, так слухаю. Вибач, я замислилася.

Нашу розмову перервала адміністраторка, яка вийшла зі свого кабінету в зал і сказала:

– Дівчата! Час відкриватися! – сказавши це та впевнившись у тому, що всі її почули, вона повернулася до своєї «комори».

Ми всі взялися за свої справи. Кав’ярня відчинилася, проте деякий час відвідувачів ще не було. Тому я стояла за своєю барною стійкою і, в очікуванні відвідувачів, занотовувала перелік справ.

Раптом я почула дзвіночки, які були прикріпленні до вхідних дверей. Це означало, що хтось зайшов. Я підняла очі і помітила його. Наш постійний відвідувач. Високий брюнет, з блакитними очима. Гарний, спортивний, ошатний, з чарівною усмішкою. Він завжди приходив о пів на дев’яту, завжди сідав за один і той же столик. Незнайомець замовляв собі каву та чекав її, дивлячись у вікно. Я приготувала йому напій і Оля - вона працювала офіціантом- віднесла каву йому.

Я, як і завжди, спостерігала за ним. Він виглядав чудово, дуже симпатичний та цікавий. Він якийсь особливий. Таких, як він, я раніше не бачила. Він той, хто змушує моє серце частіше битися, і сил відірвати від нього погляд немає. Я думаю про нього з першого дня нашої зустрічі, з першого погляду, подиху. З цього моменту моє життя наповнилося особливим змістом. Тепер я приходжу на роботу ще й для того, щоб побачити його, поспостерігати за ним, за його безмежно блакитними очима, за його чарівною усмішкою, почути його голос, який іноді доноситься до мене від столика, коли він сміється. Мені здається, що він частина мого життя. Але ж він навіть не знає про моє існування, про те, що я безмежно його кохаю. Що не можу уявити свого дня без цієї зустрічі. Що у вихідні дні я не можу всидіти на місці, не знаючи, чи приходив він у кафе, чи ні. Чи випив він свою каву, чи усміхався, чи може приходив не сам. У такі хвилини я особливо сумую, думаючи, що хтось може бути поруч з ним, і бути щасливим. Коли я задумуюся про це, мені стає ще важче зрозуміти себе, зрозуміти свої бажання, свої дії. В такі хвилини я мрію про те, що одного разу він помітить мене. Він обов'язково помітить мене і в нас щось вийде. Звичайно, вийде. Та зараз, я відганяю від себе такі філософські думки і просто займаюся своїми справами, хоча, все ж дивлюся на нього. Просто насолоджуюся миттю. На жаль, цей момент триває зовсім недовго, лише пів години. Рівно пів години він п’є свою каву у нашій кав’ярні. А потім йде, йде і не повертається. Разом з ним йдуть мої мрії, моє серце та сенс мого життя.