Розділ 3 (Провінція та малина)

Марсель не став чекати, поки чоловік у сірому закінчить свою погрозу. Він різко закрив ноутбук, схопив Наталі за руку і витягнув її з-за столика. Вони майже бігли вузькими вуличками Латинського кварталу, поки блиск дорогих кафе не залишився позаду.

— У мого батька був старий будинок під Авіньйоном, — важко дихаючи, промовила Наталі, коли вони нарешті зупинилися біля старенького «Пежо». — Там залишилася його студія. Якщо хтось і може допомогти нам закінчити цей альбом, то це він сам... вірніше те, що від нього залишилося.

Подорож на південь тривала всю ніч. Щоб не заснути за кермом, Марсель дістав із рюкзака пачку свого польського чаю «Belin». У придорожньому мотелі він заварив його в термос. 

— Що це? — запитала Наталі, принюхуючись до густого малинного аромату, що заповнив салон машини. — Пахне як дитинство. Так пахло в саду моєї бабусі, коли ми збирали ягоди для літнього компоту.

— Це мій оберіг, — посміхнувся Марсель. — Коли все йде шкереберть, я п'ю цей компот, і світ стає трохи зрозумілішим.

Вони приїхали на світанку. Будинок зустрів їх тишею та запахом сухої трави. У центрі подвір'я справді був басейн, але порожній і закиданий опалим листям, зовсім не такий розкішний, як у фільмі з Аленом Делоном. Марсель розставив обладнання на старому дубовому столі в кабінеті.

— Слухай, — сказав він, завантажуючи в Suno ту саму незавершену партитуру, яку дала Наталі. — Ми не просто допишемо пісні. Ми змусимо ШІ відчути те, що відчував твій батько тут, у цьому будинку.

Він почав вводити промпти, додаючи звуки, які чув навколо: «Скрегіт цикад, сухий вітер Провансу, відлуння порожнього басейну. Додати до вокалу присмак малини та старої касети. Це має бути фінал історії, яку почали сорок років тому».

Коли програма видала перший акорд, Наталі заплакала. Це був не просто звук, це було повернення додому. Але радість тривала недовго. У дзеркалі заднього виду Марсель помітив чорний автомобіль, що повільно зупинився біля їхньої хвіртки.

Чоловік у сірому костюмі не збирався здаватися так просто. Чорний автомобіль біля воріт завмер, як хижак перед стрибком. Марсель зрозумів: у них є лічені хвилини. Він гарячково клацав по клавішах, зводячи останній трек. 

— Наталі, дивись! — вигукнув він, вказуючи на екран. — Suno видав помилку генерації тексту... але він замінив його на щось інше. Він витягнув метадані з того фото партитури, що ти дала!

На екрані замість стандартних куплетів почали з'являтися рядки, які були приховані між нотними станами, написані невидимим чорнилом часу: 

«Ромі, я не став Делоном. Я не став твоїм принцом. Я став лише твоїм відлунням. Ця пісня мій останній басейн, у якому я тону щоночі, згадуючи твій сміх».

— Це не просто пісня, — прошепотіла Наталі, торкаючись екрана. — Це був лист. Він написав його після того, як вона поїхала з Парижа в останній раз. Він знав, що вона ніколи його не прочитає.

Крізь вікно вони побачили, як чоловік у сірому костюмі виходить з машини, тримаючи в руках телефон. Він явно викликав місцеву поліцію. 

— Вони хочуть це стерти, бо цей лист доводить: мій батько був справжнім автором найбільших хітів епохи, — очі Наталі спалахнули гнівом. — Якщо вони заберуть ноутбук, історія зникне.

Марсель рішуче натиснув кнопку «Live Stream».

— Вони не заберуть те, що вже належить усім. 

Він під’єднав ноутбук до старого підсилювача, що стояв у студії, і вивів звук на колонки, спрямовані у двір. Одночасно трансляція пішла в мережу на мільйони пристроїв. 

Над тихим Провансом, над порожнім басейном і над чорним автомобілем ділків розлився голос «цифрового привида». Це був неймовірний дует: хрипкий, втомлений голос батька Наталі та кришталево чистий, сповнений туги вокал, що так нагадував Ромі. Вони співали про те, що кохання не вмирає, воно просто перетворюється на кавер.

Марсель зробив останній ковток малинового чаю. Він був холодним і кислим, як саме життя, але залишав солодкий посмак.

— Ну що, — сказав він, дивлячись, як до будинку біжать люди в костюмах. — Нехай тепер спробують це видалити.