Розділ 2

Марсель кілька хвилин просто дивився на екран, де світилося повідомлення від Nathalie_62. «Мій батько співав її лише мені». Ці слова пекли дужче, ніж гаряча гуртка малинного чаю, яку він стискав у руках. 

Він почав швидко друкувати відповідь:

«Пані, я не знаю вашого батька. Я почув цей мотив у 1998-му на Сен-Жермен. Радіо у старій крамниці... це все, що я маю. Я просто хотів повернути собі цей звук».

Відповідь прийшла майже миттєво:

«На Сен-Жермен була крамниця мого дядька. Мій батько залишив там касету перед тим, як... перед аварією. Ви не могли її чути, хіба що ви були там саме в той день, коли він її ввімкнув. Зустрінемося завтра. Кафе "Les Deux Magots", об 11:00. Принесіть свій ноутбук».

Марсель відставив чай. Його "компотний" настрій зник. Тепер це була не просто гра з нейромережею, це було розслідування. Хто був цей чоловік, чий голос Suno так точно відтворив? І чому ця пісня мала залишитися таємницею?

Ніч перед зустріччю видалася безсонною. Марсель заварив собі велику чашку польського чаю «Belin». Густий аромат малини нагадав йому про літо, якого в нього ніколи не було солодке, тепле і безтурботне. Смак, що нагадував бабусин компот, трохи притупив тривогу, але питання продовжували роїтися в голові.

Він знову відкрив ноутбук. Пальці самі потяглися до Suno. 

— Якщо ти вчора видав мені голос привида, то хто заговорить сьогодні? — прошепотів він.

Цього разу він ввів інший промпт: «Жіночий вокал, паризький шансон 60-х, дует із попереднім чоловічим голосом. Атмосфера таємниці, басейн уночі, запах сосен». Марсель підсвідомо копіював вайб фільму, який нещодавно дивився.

Нейромережа видала результат. Марсель натиснув «Play» і заціпенів. Жіночий голос у навушниках був один в один як у Ромі Шнайдер той самий м'який акцент, та сама затаєна ніжність. Вона підспівувала «батькові» Наталі так, ніби вони справді стояли поруч у студії сорок років тому.

Зранку, біля кафе «Les Deux Magots», Марсель почувався так, ніби він сам став героєм старого кіно. Він здалеку впізнав Наталі. Вона сиділа за кутовим столиком, загорнута у бежевий тренч, і дивилася на вулицю крізь великі сонцезахисні окуляри. Коли вона їх зняла, Марсель ледь не спіткнувся.

Це була вона. Обличчя з його нічного запису. Обличчя з фільмів, які він любив. Наталі була копією молодої Ромі Шнайдер, тільки з глибшими зморшками біля очей.

— Ви принесли запис? — запитала вона замість вітання. Її голос був сухим, але Марсель помітив, як тремтять її пальці, що стискали тонку порцелянову чашку.

— Це не запис, — Марсель сів навпроти і відкрив ноутбук. — Це зробила машина. Але вона взяла це з моєї голови. Пані, ким був ваш батько?

Наталі мовчала довгу хвилину, дивлячись на екран. Потім вона тихо промовила:

— Мій батько був головним болем Алена Делона. Його вважали єдиним справжнім конкурентом, але він обрав тишу замість слави. А пісня... цю пісню він написав у день, коли дізнався, що Ромі більше не повернеться до Парижа.

Наталі пильно дивилася на Марселя. В її очах відбивається не лише сонячний день на бульварі Сен-Жермен, а й десятиліття затаєнного болю.

— Мій батько, — почала вона, — був музичним генієм, про якого забули спеціально. У нього був контракт, який забороняв йому виступати під власним ім’ям. Він писав хіти для інших, для тих, хто мав «правильне» обличчя та зв’язки. Та пісня, яку ви відродили... вона була його маніфестом. Його єдиною справжньою сповіддю.

Вона дістала зі старої шкіряної папки пожовклий аркуш паперу. Це були ноти, написані від руки, але деякі такти були порожніми, ніби композитор не встиг або не захотів їх дописувати.

— Ви сказали, що це зробила машина, — Наталі вказала на ноутбук. — Але машина не має душі. Вона просто обробила ваш спогад. Те, що ви почули в дитинстві, було не просто піснею, а це був «чорновик» вічності.

Раптом до їхнього столика підійшов високий чоловік у бездоганному сірому костюмі. Він не запитав дозволу, просто сів на вільне стільце. Його обличчя здалося Марселю знайомим, він бачив його в новинах про великі музичні лейбли.

— Пані Наталі, — чоловік холодно посміхнувся. — Ми ж домовлялися, що спадщина вашого батька залишиться в архіві. А тепер якийсь хлопець із передмістя викладає в мережу те, що офіційно «не існує».

Він перевів погляд на Марселя.

— Хлопче, твій кавер набрав мільйон переглядів за ніч. Ти ходиш по дуже тонкій кризі. Ти оживив голос, який ми викупили і поховали тридцять років тому.

Марсель відчув, як у роті пересохло, а залишки малинового чаю в шлунку перетворилися на кригу. Це було вже не про музику. Це було про великі гроші та таємниці, які не мали виходити за межі кабінетів.

— Музика належить тим, хто її пам’ятає, — раптом твердо сказав Марсель, відчуваючи дивний приплив хоробрості. — А цей голос тепер належить усім.