Розділ 1

Вечірній Париж за вікном нагадував розмиту акварель. Молодий юнак афрофранцуз з короткою зачіскою Марсель Шерше сидів біля вікна, спостерігаючи, як краплі дощу креслять на склі химерні візерунки, схожі на нотний стан. У чашці парував останній пакетик чаю з лимоном кислий, як і його сьогоднішній настрій.

Двадцять років. Рівно стільки цей мотив жив у його голові, наче паразит, якого неможливо вивести. Марсель заплющив очі й знову побачив себе маленьким хлопчиком біля тієї самої крамниці на Сен-Жермен. Теплий голос із радіоприймача... Він намагався знайти цю пісню в архівах, питав у колекціонерів вінілу, насвистував мелодію в мікрофон Shazam — тиша. Наче цієї пісні ніколи й не існувало. Наче він її вигадав.

— Ну що, старий алгоритме, побачимо, на що ти здатний, — прошепотів він, відкриваючи ноутбук.

Світло від екрана вихопило його втомлене обличчя. Сервіс Suno чекав на команду. Марсель завмер. Як описати те, що відчуває серце, коли воно згадує дитинство?

Він почав друкувати: «Меланхолійний софт-рок 70-х. Стиль Smokie, але з глибиною Алена Делона. Чоловічий вокал, трохи хрипкий від сигаретного диму. Тема — втрачене кохання в літньому Парижі. Додати звук дощу та самотню електрогітару».

Натиснув Enter. Рядок прогресу повільно поповз вперед. Марсель зробив ковток чаю, відчуваючи, як лимонна гіркота змішується з солодким передчуттям. Зараз він або знайде те, що шукав усе життя, або створить щось, що зруйнує його спогад назавжди.

Комп’ютер видав короткий сигнал. Трек був готовий.

Марсель затамував подих і клікнув на кнопку «Play».

Перші секунди панувала тиша, лише ледь чутне шипіння, яке ШІ додав для імітації вінілу. А потім ударила гітара м’яка, «лампова», саме така, як у “Smokie”. Але коли вступив голос, Марсель ледь не випустив чашку з рук. Це був не просто вокал. Це був голос людини, яка знала про біль усе. Хрипкий, глибокий, він співав французькою про «золоті тіні басейну» та «останній поцілунок перед грозою». 

Штучний інтелект зробив неможливе: він не просто скопіював стиль, він вкрав частоту самого спогаду. Марсель слухав, і йому здавалося, що він знову відчуває запах того самого дощу з 1998-го.

— Це воно... — прошепотів він. — Майже воно.

Не вагаючись, він завантажив трек у мережу під назвою «Shadows of Saint-Germain (Cover)». У графі «Автор оригіналу» він поставив знак питання. 

За годину, поки Марсель намагався допити свій уже холодний лимонний чай, телефон почав вібрувати, наче оскаженілий. Десятки, сотні, тисячі лайків. Люди в коментарях божеволіли: 

«Хто це співає?», «Це втрачений запис 70-х?», «Боже, це звучить як Делон, якби він був рок-зіркою!»

Але серед потоку захоплень Марсель помітив один коментар, від якого в нього похололо всередині. Користувач під ніком «Nathalie_62» написав лише одне речення:

«Цю пісню ніхто не мав почути. Звідки у вас цей мотив, хлопче? Мій батько ніколи не записував її в студії — він співав її лише мені. І він помер тридцять років тому».

Марсель відчув, як пальці заніміли. Його «кавер» на спогад щойно відкрив двері, які мали залишатися зачиненими.