Глава 23

Після сніданку я одразу поїхала в кав’ярню. Але те, що я там побачила, просто приголомшило мене. Біля дверей, у кріслі для відвідувачів, сиділа Каріна. Її обличчя було бліде, а очі наповнені розпачем.

Я кинулася до неї.

— Каріно, що сталося? — запитала я, не стримуючи тривогу.

Вона повільно підняла на мене погляд, а потім відповіла тихим, тремтячим голосом:

— Нас обікрали…

Моя голова пішла обертом.

— Що?! Як це? Що вкрали?

Каріна гірко зітхнула, притиснувши долоні до обличчя.

— Вкрали всі документи: дозвіл на діяльність, податкові звіти, рахунки, списки постачальників… усе! — її голос зірвався. — І гроші… Увесь наш виторг за день!

Я миттю уявила масштаб втрат. Наша кав’ярня була популярною та мала багато клієнтів, особливо у вихідні дні. За день ми могли заробляти до 50-60 тисяч гривень, а інколи навіть більше під час свят.

— Я подзвонила в поліцію, — додала Каріна. — Вони скоро приїдуть.

Я відчула, як паніка охоплює мене зсередини. “Це сон… Це просто сон…” — промайнуло в голові. Я навіть ущипнула себе, але реальність залишалася невблаганною.

Мої думки перервав знайомий голос:

— Привіт, Алісо. Каріно. Чому ви такі сумні?

Я обернулася й застигла.

— Артем? — вирвалося в мене.

Переді мною стояв чоловік, якого я не очікувала побачити. Після того, як я відмовила йому, коли він зізнався в почуттях, він поїхав за кордон, і ми більше не бачилися.

— Так, це я, — посміхнувся він. — Ось проходив повз і вирішив зайти. А чому ви зачинені?

— Нас обікрали, — видихнула я, відчуваючи, як мої слова відгукуються болем у грудях.

Артем насупився.

— Що? Обікрали? Жахливо. Хто це міг зробити?

— Ми не знаємо… — прошепотіла я.

— Мені дуже шкода, — сказав він, але його погляд став неспокійним. У цей момент почулися сирени поліції.

— Нарешті! — вигукнула Каріна, встаючи.

— Мені вже час. Бувайте, дівчата, — швидко сказав Артем і, не чекаючи відповіді, майже побіг у протилежний бік.

Поліцейський підійшов до нас, підтягуючи свій ремінь:

— Добрий день, пані. Що у вас сталося?

Каріна першою озвалася:

— У нас вкрали документи.

— Які саме? — поцікавився він.

— Дозвіл на діяльність, договори з постачальниками, бухгалтерію, особисті папери… І гроші, — перерахувала вона, ледь стримуючи сльози.

— Яка сума? — запитав поліцейський.

— Близько 60 тисяч гривень, — відповіла я, відчуваючи, як ноги підкошуються.

Поліцейський дістав блокнот і ручку.

— Пані Алісо, ось вам листок і ручка. Напишіть заяву. А я тим часом огляну приміщення.

Я взяла листок і почала писати, ледь стримуючи тремтіння рук. Поліцейський тим часом зайшов до кав’ярні.

Повернувшись за кілька хвилин, він зітхнув і покачав головою.

— Не хочу вас розчаровувати, але слідів немає. Скоріш за все, злодія знайти буде дуже складно.

Він узяв у мене заяву, ще раз уважно подивився на нас і сказав:

— До побачення. Очікуйте дзвінка.

— До побачення, — тихо промовила я, проводжаючи його поглядом.

Каріна сіла на поріг і зітхнула.

— І що нам тепер робити, Алісо?

Я теж опустилася поруч.

— Йти додому, люба. Сьогодні й кілька днів ми не працюємо.

— Ти впевнена? — здивувалася вона.

— Так, — твердо відповіла я.

Каріна пішла, а я сіла в машину. Дорогою додому сльози наверталися на очі, але я трималася. Однак, не встигла я навіть увійти до маєтку, як емоції взяли верх. Я опустилася на сходи й розридалася, ховаючи обличчя в долоні.

— Алісо? Що сталося? — почувся голос.

Я підвела голову й побачила Білова. Він виглядав схвильованим.

— Що трапилося? — повторив він, підходячи ближче

Я тільки захитала головою, не в змозі говорити. Він присів поруч, узяв мене за руку й тихо сказав:

— Розкажи все. Я з тобою.

Його слова зламали останні бар’єри, і я почала розповідати крізь сльози, трясучись від напруги й розпачу.