Глава 22

Захар

Я прокинувся зранку, але, чесно кажучи, зовсім не спав минулої ночі. Думки не давали спокою, особливо через те, що вчора я не розповів Алісі про крадіжку. Не хотів її зайвий раз хвилювати через, здавалося б, дрібниці.

Я встав, вмився прохолодною водою, зробив зарядку, щоб розігнати втому, і взяв телефон. На пошті чекало три нових електронних листи.

Відкрив перший.

“Тест ДНК: Макар та Захар – збіг 0,001%.”

Я важко видихнув: “Отже, сумнівів немає. Він не мій син”.

Потім відкрив другий.

“Тест ДНК: Вікторія та Захар – збіг 99,9%.”

Моє серце ніби стиснулося й розкрилося водночас. “Віка… моя рідна донька”, — подумав я, відчуваючи, як хвиля радості змішалася із соромом. Соромно було за те, що я коли-небудь міг сумніватися в Алісі.

Я натиснув на третій лист.

“Поліція: експертиза буде готова раніше, ніж очікувалося.”

Посмішка з’явилася на моєму обличчі.

Раптом прийшов ще один лист. Я відкрив його, і там було написано:

“Вітаємо, пане Білов. Тепер ви офіційно є опікуном Макара Білова.”

— Ну що ж, день почався непогано, — промовив я собі під ніс.

Я спустився на кухню. Там сиділа Аліса й неспішно снідала, тримаючи чашку кави.

— Добрий ранок, — привітався я.

Вона підняла погляд і трохи посміхнулася:

— Привіт.

Я швидко ковзнув поглядом по її обличчю — вона виглядала втомленою, але намагалася це приховати.

— Гарного дня, я поїхав, — сказав я, вдягаючи піджак.

— Чекай, ти що, снідати не будеш? — здивувалася вона.

— Сьогодні не маю часу, — відповів я, зупинившись у дверях. — А ти чого так рано встала?

— Я в кав’ярню іду. Сьогодні багато роботи.

— Добре, тоді до вечора.

— Бувай, — тихо кивнула вона, і я вийшов.

Сівши в машину, я рушив на роботу. День обіцяв бути нескладним: папери, кілька документів і конференція.

Коли я приїхав до офісу, мій друг і партнер Андрій вже перевіряв документи.

— Привіт, бро, — весело кинув він, навіть не відриваючи погляду від паперів.

— Привіт, — коротко відповів я.

Ми обмінялися кількома словами й розійшлися кожен до своїх справ до початку конференції. Конференція пройшла швидко й без особливих сюрпризів. Андрій поїхав одразу після неї, а я залишився доробляти звіти.

Пізніше, коли вже сутеніло, я сів у машину і поїхав додому.

Зайшовши у будинок, мене зустріла тиша. Але на сходах, освітлених теплим жовтим світлом, сиділа Аліса. Її плечі тремтіли, а обличчя було мокрим від сліз.

Моє серце стислося.

— Алісо? Що трапилося? — швидко підійшов я, опускаючись поруч із нею.