Глава 20

Як тільки ми приїхали, я обережно витягла коляску з багажника, взяла на руки Віку та поклала її туди, заснула дорогою,  потім зайшла на територію приватного сектору, де були багатоповерхівки. Підійшовши до домофону, я набрала цифру 234 і одразу почула голос мами.

— Хто це? — запитала вона.

— Мамо, це ми, — тихо відповіла я.

Мама швидко натиснула кнопку, і двері відчинилися. Я пішла до ліфта. Чесно кажучи, ледве вмістилася туди з коляскою. Охоронцям довелося йти пішки.

І ось ми на 17 поверсі. Мама вже чекала нас у коридорі.

— Доню! — вона підбігла й обняла мене.

— Мамо, — я теж обійняла її, відчуваючи тепло й захист.

Мама тихо підійшла до Віки, що спала, обережно взяла коляску й покотила її до квартири. Я зайшла слідом. Охорона залишилася біля дверей.

Квартира була невеликою, але дуже затишною. У передпокої стояла вузька шафа для взуття, дзеркало в дерев’яній рамі та маленька лавка. Звідти вели двоє дверей: у спальню та в кухню-вітальню. Вітальня була світлою, з великими вікнами, крізь які відкривався вид на місто. Білий диван, оббитий м’якою тканиною, стояв посеред кімнати, поруч — невеликий столик, завалений журналами й фотографіями. На полицях висіли книги й сувеніри з подорожей. Кухня була об’єднана з вітальнею й мала сучасний дизайн із білими фасадами та хромованою технікою.

Мама поставила коляску біля дивана, а я зайшла за нею.

— Ну що, пішли поговоримо? — сказала я, глибоко зітхнувши.

Мама поставила коляску, витерла руки рушником і присіла поруч зі мною.

— Розкажи, люба, що сталося?

Я опустила голову й почала згадувати той день:

— Того дня ти пішла до сусідки. Я залишилася вдома, вагітна, одна. І раптом у двері почали ломитися якісь амбали. Вони погрожували.

Мама схвильовано глянула на мене:

— Чому ти не подзвонила в поліцію?

— Вони вимкнули світло, а потім пропав і зв’язок, — продовжила я. — Коли вони увірвалися в квартиру, одразу почали погрожувати твоїм життям, життям сусідки й моїм. Вони змусили мене підписати донос на Білова, а потім його посадили. Після цього я більше їх не бачила, але Білов досі вважає, що це я його здала.

Мама мовчала кілька секунд, переварюючи почуте, потім запитала:

— Але чому тоді ти живеш у нього? Ви з Вікою?

— Чесно? Я й сама цього не знаю, — зізналася я. — Знаю тільки одне: на мене відкрито полювання. Мене хочуть убити.

— Доню, це жахливо! Треба дзвонити в поліцію! — схвильовано сказала мама.

— Ні, мамо. На них має вплив тільки Білов. І він нас усіх захистить.

Мама нервово потерла руки:

— А як же ти, доню? Як ти це все витримуєш?

Я вирішила розказати їй усю правду.

— Марію, його наречену, і її батька теж убили за невиконане завдання. На черзі, здається, я.

— Доню… мені так шкода… Чим я можу допомогти? — на очах мами з’явилися сльози.

— Мамо, все добре, справді, — я стиснула її руку, щоб заспокоїти. — Знаєш, ще Машу… вона всиновила Макара. Він не рідний син Білова.

— Навіщо вона це зробила? — здивувалася мама.

— Щоб він на ній одружився, — пояснила я.

Мама обурено вигукнула:

— Ох і хитра жінка!

Я ледь усміхнулася:

— Так, а ще ми з Біловим продовжуємо шукати тих, хто так старанно псував нам життя.

— І як успіхи? — запитала мама.

— Поки безуспішно, — зітхнула я.

Глянувши на годинник, я спохопилася:

— Ой, мамо, нам вже час їхати!

Ми встали. Мама обняла мене, потім погладила Віку, що все ще мирно спала.

— До побачення, мамо.

— Бережіть себе, доню, — прошепотіла вона.

Ми вийшли з квартири й довго стояли в заторах по дорозі назад у маєток Білова.