Глава 19

Я приїхала в кав’ярню, швидко переодягнулася в форму й привіталася з Каріною.

— Привіт!

— Привіт! — усміхнулася Каріна, але одразу ж запитала: — На вихідних ти зовсім не писала. У вас із Вікою все добре?

Я зітхнула й відповіла:

— Ну, як тобі сказати…

Каріна з тривогою глянула на мене:

— Що таке, Алісо? Що могло статися за два дні?

Я опустила очі й тихо, але швидко почала розповідати:

— Я тепер живу у Білова. Разом із Вікою… і Макаром, який, як виявилося, йому не рідний син. На мене відкрито полювання через те, що я не посадила Білова. Він у всю цю маячню вірить, але… я чомусь у нього живу.

З кожною моєю фразою у Каріни все більше округлювалися очі.

— Реально, ти можеш знімати турецький серіал, — усміхнулася вона, але швидко посерйознішала. — Що тебе найбільше лякає?

— Марію та її батька вбили. І ті самі люди хочуть убити мене, — стиха зізналася я.

— Але ж ти в безпеці в домі Білова, правда? — Каріна глянула уважно.

— Так. Зі мною всюди ходить його охорона, тому я поки що в безпеці.

— Якщо буде потрібна допомога, дзвони, або хоч смс напиши, добре? — Каріна стиснула мою руку.

— Дякую, люба, обов’язково.

— Ну все, пішли працювати. Людей, правда, повно!

Ми почали працювати разом. Я приймала замовлення: підходила до столиків, щиро посміхаючись, і чемно розпитувала клієнтів, що вони бажають. Каріна тим часом займалася приготуванням кави й десертів на барній стійці. Коли замовлення було готове, я приносила його гостям, обережно ставлячи чашки на столик, і бажала приємного дня.

Наприкінці кожного обслуговування я приносила рахунок, акуратно записаний у блокноті, перераховувала здачу й чемно віддавала її клієнтам, дякуючи за відвідини. Каріна теж іноді допомагала, якщо гостей було забагато.

До кінця робочого дня залишалося три години, але я вже знала, що маю їхати до мами. Я озирнулася, шукаючи Каріну, і покликала її:

— Каріно, підійди, будь ласка.

— Так, що таке? — вона швидко підійшла до мене.

— Моя мама тепер не живе з нами. Її перевезли в інший будинок. Мені дуже потрібно до неї поїхати. Ти зможеш сама закрити кав’ярню, поприбирати й порахувати виручку?

Каріна усміхнулася:

— Так, звісно. Любі, їдь спокійно.

— Дуже дякую! З мене кава!

— Ну, і скотина твій Білов! Не дозволив пані Катерині жити з вами — це просто капець!

— Повністю згодна, — посміхнулася я.

— Ну все, бувай. До зустрічі!

— Па-па!

Сівши в машину, я вирушила, в маєток Білова. Коли зайшла в дім, то побачила, що діти сидять у вітальні й дивляться мультики. Поруч із ними була інша дівчина — мабуть, няня Ольга.

Помітивши мене, вона швидко підійшла:

— Добрий день, пані. Ми тут дивимося розвиваючі мультики.

— Молодці, — усміхнулася я.

Ольга виглядала професійно й привітно. Вона була невисокою, худорлявою, з темним волоссям, зібраним у косу, і м’якими рисами обличчя. Її карі очі випромінювали доброту, а одягнена вона була в темно-синій костюм.

— Вам щось потрібно? — запитала вона.

— Так, я йду з Вікою, тому мені потрібна коляска.

— Звичайно. Зараз принесу, — Ольга швидко вийшла з кімнати.

Поки вона пішла, я присіла біля дітей, але вони навіть не звернули на мене уваги — мультик був значно цікавішим.

— Ось коляска, — сказала Ольга, повернувшись.

Я обережно взяла Віку на руки, але вона голосно заплакала. Лише поклавши її в коляску, я змогла її заспокоїти:

— Тихо-тихо, мила, ми їдемо до бабусі.

Я швидко вивезла коляску до виходу, щоб не налякати Макара.

— До вечора, пані, — сказала Ольга, посміхнувшись.

— До побачення, — відповіла я.

Коли ми йшли до машини, Віка щось лепетала своїм дитячим голосочком, махаючи ручками.

Я обережно посадила її в автокрісло, дала соску, і вона одразу затихла.Потім поклала коляску в багажник, сіла за кермо й вирушила за адресою, яку дав один із охоронців Білова, — туди, де тепер жила моя мама.