Глава 17

Захар

До мого кабінету зайшов поліцейський:

— Добрий день. Що у вас сталося?

Я кинув погляд на Андрія, мовчки натякаючи, що відповідати буде він. Якщо чесно, я зовсім не розумів, що тут відбулося за ці три години.

Андрій кивнув і почав:

— Я приїхав на роботу дві години тому, як завжди. Зранку вже встиг прийняти близько 400 людей у своєму відділі. Потім до мене прийшла Олівія, наша бухгалтерка, — уточнив він, — і повідомила, що зникли важливі папери.

Поліцейський, який уважно записував усе до свого блокнота, перебив його:

— Які саме документи вкрали?

Андрій пояснив:

— У нас із Захаром велика мережа автосалонів. Документи, що зникли, стосуються фінансової звітності, контрактів із партнерами та угод на кілька мільйонів. Це також стосується планів на наступний рік, які були строго конфіденційними.

Поліцейський, не зупиняючись, продовжував записувати. Потім підняв очі:

— А що було далі?

— Після розмови з Олівією я пішов у бухгалтерію, щоб розібратися. У цей час до мене прибігла Каріна, наша касирка, — вона відповідає за сейф і всі грошові операції. Вона сказала, що сейф зламано й зникло 10 000 доларів. Саме тоді я вирішив викликати вас і попросив усіх співробітників залишитися на місцях.

Поліцейський кивнув:

— Ви перевіряли камери?

— Так, дивився, але камери були вимкнені вчора пізно ввечері.

— А зараз камери працюють?

— Так, але їх увімкнули приблизно за 5–6 хвилин до злочину.

Поліцейський встав, підійшов до мене й простягнув аркуш паперу та ручку:

— Пане Білов, напишіть, будь ласка, заяву. І чи даєте ви дозвіл на опитування ваших співробітників та обшук офісу? — Він дістав ордер на обшук.

— Звісно, робіть усе, що потрібно, — відповів я.

Поліцейський кивнув своїм колегам, і ті вийшли з кабінету. Я швидко написав заяву й віддав її поліцейському, який залишився.

Через 30 хвилин до мого кабінету повернулися його колеги. Один із них повідомив:

— Ми все обшукали, але нічого підозрілого не знайшли. Сейф не зламаний — він був відчинений. Це означає, що хтось знав код.

Андрій нахмурився:

— Можливо, я цього не перевіряв.

Поліцейський перевів погляд на мене:

— Пане Білов, хто знає код від сейфа?

— Лише я та Андрій, — твердо відповів я. — Ніхто більше.

Поліцейський уважно подивився на Андрія:

— Що ви ще робили вчора ввечері, пане Андрію?

Андрій підвищив голос:

— Та нащо мені це? Якби я щось хотів зробити, то зробив би це за рік, поки Захар сидів у в’язниці, я міг би переписати всю фірму на себе.
— Він цього не робив, — втрутився я. — Я довіряю йому, як собі.

Поліцейський кивнув:

— Що ж, тоді код знав хтось третій. Питання лише, хто саме.

Другий поліцейський додав:

— Ми опитали всіх, хто був в офісі. Ніхто не викликав підозри. У кожного є алібі, і всі вони підтвердилися. Проте крадій залишив відбитки пальців на сейфі. Ми відправимо їх на експертизу й дізнаємося, хто це був.

Він подивився на мене:

— А зараз нам час іти.

Я встав і потиснув руки поліцейським:

— Дякую за вашу оперативну роботу.

Андрій зробив те ж саме.

Поліцейський попрощався:

— До побачення. Очікуйте на результати експертизи через 4–5 днів.

— Добре, — кивнув я.

Коли ми з Андрієм залишилися самі, нарешті видихнули.

— Ну що, ходімо? У нас роботи ще на цілий день, — сказав він.

Я втомлено підвівся:

— Ну й день…

Андрій усміхнувся:

— Зате буде що дітям розказати. До речі, про дітей — ти залишив їх з Алісою?

Я кинув на нього попереджувальний погляд:

— Не починай.

Ми вийшли з кабінету й попрямували до конференц-залу, де нас чекали інші співробітники.