Глава 16

Захар

Я прокинувся о шостій, щоб виконати всі свої ранкові ритуали. Спочатку прийняв душ, потім почистив зуби, одягнувся, привів волосся в порядок. Далі — 30 хвилин тренування, аби розбудити тіло, і нарешті спустився вниз, де мене вже чекала хатня робітниця Катя.

— Добрий ранок, — привіталася вона.

— Добрий, — кивнув я.

Катя поставила переді мною мій звичайний сніданок: кава й бутерброд із авокадо та червоною рибою.

— Дивно, — сказав я, сідаючи за стіл, — діти обидва спали цілу ніч.

— Так, але це, скоріше всього, тому що вони втомилися за день, — усміхнулася Катя.

Я також посміхнувся:

— Гадаю, ти права.

Подивився на годинник — 7:20.

— Аліса ще спить?

— Так, пане. Ну, або принаймні з кімнати ще не виходила.

— Схоже, за вчора не тільки діти втомилися, — зауважив я. — Катю, якщо до приходу няні хтось із них прокинеться й почне плакати, ти зможеш посидіти з ними? Звісно, за додаткову плату.

— Звісно, пане, — кивнула вона.

— Чудово.

Я підвівся, залишаючи кухню:

— Гарного дня, пане Білов.

Я вийшов із особняка й сів у машину.

Приїхавши в офіс, я зайшов у свій кабінет. На столі мене вже чекала гора паперів, які потрібно було перевірити, підписати або надати відповіді. Я сів за стіл і почав розбирати документи.

Раптом у двері постукали.

— Заходьте, — відповів я, не відриваючи погляду від паперів.

— Добрий ранок, пане Білов, — пролунав голос, який я мріяв більше ніколи не чути.

Я підняв голову й побачив Артема.

— Що ти тут забув? — холодно запитав я.

— Прийшов привітатися, — відповів він із напускною ввічливістю. — Я такий радий, що вас випустили. Як ви?

Мені захотілося просто зараз прибити його. Перед очима знову сплив той вечір, коли він сидів із Алісою в ресторані. Але я мусив тримати себе в руках.

— Артем, тобі краще піти, — спокійно сказав я.

Він подивився на мене, удаючи, що не розуміє, чому я так себе поводжу, хоча було очевидно, що він усе прекрасно знає. Тим більше, Андрій казав, що Артем звільнився в той самий день, що й Аліса.

— Ну добре, бувайте, пане Білов, — сказав він, розвернувся й вийшов.

Я глибоко зітхнув.

— Так, мені точно треба лікувати нерви, — пробурмотів я собі під ніс і знову взявся за документи.

Минуло три години. До кабінету знову постукали.

— Заходьте, — сказав я.

У дверях з’явився Андрій.

— Ти чого тут такий спокійний сидиш? — запитав він, сівши на стілець напроти.

— А що, по-твоєму, я маю робити?

— У тебе перед носом вкрали важливі документи плюс 10 000 доларів, а тобі, здається, байдуже. Я правильно розумію?

Я застиг.

— Що?! Що ти сказав?

— Добрий ранок, ти ще не в курсі?

— Ні, мені ніхто нічого не казав.

— Я вже викликав поліцію. Вони зараз приїдуть.

— Так, а я поки подивлюся на камери, щоб зрозуміти, хто це зробив.

Андрій, скривившись:

— Оце я, дурень, не подумав подивитися камери. Класно, правда?

— Ну і що там? — нетерпляче запитав я.

— Нічого, — сказав він, ледь стримуючи злість. — Їх вимкнули вчора пізно ввечері.

— Що?! Але хто міг це зробити? 

— Без поняття. Але це зробив точно хтось із працюючих тут. Тільки вони можуть вільно заходити в офіс і знають про камери, а головне — де вони розташовані.

У цей момент до кабінету зайшла секретарка.

— Пане Білов, тут поліція. Можна запросити?

— Так, нехай заходять, — кивнув я, готуючись до серйозної розмови.