Глава 14

Як тільки ми зайшли до будинку, я почула знайомий голос.

— Які люди, — прозвучало з сарказмом. — Привіт, Алісо.

Я підняла очі й побачила Андрія.

— Привіт, — відповіла сухо.

— Як твої справи? Сподіваюся, все добре, — він посміхнувся, але в його голосі відчувалася зневага.

— Не переймайся, все просто чудово, — я відповіла таким же тоном, намагаючись не втратити контроль. 

Андрій підняв брову, ніби хотів щось додати, але нас перервав Захар.

— Годі, Алісо, ходімо. Я покажу тобі кімнату Віки, а потім твою. І познайомлю з Макаром, — сказав він, взявши мене за плече.

Андрій повернувся до Захара і з презирством у голосі сказав: 

— На твоєму місці я б не довіряв ій Макара. Ще вкраде й викуп вимагатиме.

Я завмерла. Невже він щиро думає, що я здатна на таке?

— Андрію, — я зітхнула й поглянула йому прямо в очі. — Я знаю, ти злишся на мене через те, що вважаєш, ніби я допомогла посадити Захара. Але тобі я нічого не зробила. І, будь ласка, думай, що говориш, особливо при дитині. — Я глянула на доньку, яка вже солодко спала в мене на руках.

Андрій лише посміхнувся, нічого не відповідаючи.

— До завтра, бро. Чекаю в офісі, — кинув він Захару.

— До зустрічі, — коротко відповів той і звернувся до мене: — Ходімо.

Ми піднялися на третій поверх і зупинилися біля масивних дверей. Захар відчинив їх і жестом запросив мене зайти першою.

— Подобається? — спитав він, спостерігаючи за моєю реакцією.

Кімната була чарівна: ніжно-фіолетові стіни, дитяче ліжечко, стелаж із м’якими іграшками та казковими книгами, на стіні висіла карта світу для дітей. У кутку стояв пеленальний столик, а поруч — невеликий комод із акуратно складеними речами для Віки.

— Тут дуже гарно, — сказала я щиро.

— Я старався. Якщо щось не подобається, скажи — усе перероблять, — серйозно відповів Захар.

— Ні, тут чудово, — я посміхнулася. — Але коли ти встиг зробити цю кімнату?

— Сьогодні. У мене був цілий загін майстрів, які працювали одразу над двома дитячими.

— Бідні робітники, — пожартувала я. — Уявляю, як ти їх “мотивував”.

— Не хвилюйся, — посміхнувся він. — Вони за сьогодні заробили річну зарплату.

Я поклала Віку на пеленальний столик і почала знімати з неї речі. Спершу обережно зняла шапку, потім розстебнула комбінезон. Захар підійшов ближче:

— Дозволь, я допоможу.

Він акуратно зняв комбінезон, поки я знімала рукавички.

— Її боді можна залишити, вона в ньому спатиме?

— Так, — кивнула я.

Захар обережно взяв Віку на руки, поклав у ліжечко, накрив ковдрою і легенько покачав.

— Вона спить, як ангел, — тихо сказав він.

— Так, але до першого нічного пробудження, — зітхнула я.

Він посміхнувся.

— Ну що, тепер знайомитися з Макаром?

Я поглянула на нього й пошепки запитала:

— Якщо ти теж думаєш, що я зрадниця, навіщо привіз мене сюди? Навіщо захищаєш, знайомиш зі своїм сином? Тим більше, якщо навіть не впевнений, що Віка твоя дочка.

Захар на мить задумався, а потім відповів:

— Я не хочу вірити, що ти це зробила добровільно чи заради грошей. Щось у мені підказує, що це було так само, як із пограбуванням моєї квартири. Лише гарно розіграна сцена.

— Це правда. Я ніколи не зрадила б тебе, — щиро відповіла я.

— У в’язниці я багато думав про це: і про податкову, яка прийшла до твоєї кав’ярні, і про пограбування моєї квартири, і про напис “крадійка” на твоїх дверях, і про труби, які зіпсували… Нас явно хотіли посварити або навіть знищити. Але головне питання: хто і навіщо?

Від згадки про кав’ярню в мені все закипіло.

— Ти знищив її, Захаре. Знищив мою кав’ярню, — сказала я, ледве стримуючи сльози.

Він подивився на мене з болем у очах.

— Вибач, — тихо промовив він. — Мені шкода, що я наказав це зробити. Тоді мною керували емоції. Але я відкрию для тебе будь-який бізнес, де і коли ти захочеш.

Я похитала головою:

— Ні, Захаре, ти так і не зрозумів, що не все можна купити за гроші.

Я подивилася на Віку, яка мирно спала, й обережно вийшла з кімнати.

— Ну що, познайомиш із Макаром? — запитала я, щоб змінити тему.

Він усміхнувся:

— Ходімо. Нам туди.