Глава 13

Я подивилася на доньку, яку притискала до себе, і, намагаючись говорити впевнено, твердо промовила:

— Говори.

Білов зітхнув і сказав:

— Ну, по-перше, поклади Віку в автокрісло.

Я обернулася й помітила, що поруч дійсно стояло дитяче крісло. Обережно поклала доньку туди. Вона, на диво, не вередувала, лише тихо лежала, вдивляючись у світ своїми великими очима. Між нами настала тиша. Я першою зважилася її порушити.

— Це правда? Машу вбили? — тихо спитала я, ніби ще не вірячи власним словам.

Білов кивнув.

— Так. Місяць тому вбили її батька, а сьогодні вранці — її саму.

Я відчула, як холод пробрався до самого серця. Ледь чутно прошепотіла:

— Отже, я наступна?

Він подивився на мене спокійно, але твердо сказав:

— Так. Ви обидві не виконали завдання.

Ці слова вдарили мене, як грім серед ясного неба. Мені було боляче, що він не вірив мені. Я відчайдушно намагалася пояснити:

— Але… Я не була причетна. Мені погрожували. Що, на твою думку, я мала робити?

Він нічого не відповів, а я перевела розмову в інше русло:

— Нам треба заїхати в магазин. Купити памперси й інші речі для Віки.

Білов зупинив мене:

— Не треба. У мене вдома достатньо дитячих речей. У Віки буде своя кімната.

Його слова змусили мене насторожитися. Я уважно глянула на нього й обережно запитала:

— Це речі твоєї з Машею дитини, так?

Білов зупинився, ніби вагаючись, але потім твердо відповів:

— Так.

Моє серце стиснулося. У нього вже була дитина від коханої нареченої. Навіщо йому ще одна? Але, ніби вгадуючи мої думки, він додав:

— Він не мій рідний син. Маша, щоб утримати мене, усиновила Макара від того покидька, який її ж і вбив.

Я застигла, намагаючись усвідомити сенс його слів.

— То він тобі не рідний? — уточнила я.

Білов кивнув:

— Сьогодні я зробив тест ДНК. Результат буде за два дні, але я впевнений, що це так.

Я схвильовано подивилася на нього:

— Ти ж не збираєшся здавати Макара назад у дитбудинок, правда?

Він усміхнувся, його обличчя трохи пом’якшилося:

— Ні. Я вже подав документи на опіку. Я сам його виховаю.

Мені стало значно легше. Я зітхнула з полегшенням, але мене не полишала ще одна думка:

— Куди ти повіз мою маму? Чому вона не може жити в твоєму домі?

Він подивився на мене й лагідно відповів:

— Кицю, молоде подружжя живе окремо від батьків. Але не хвилюйся, там є все необхідне для її здоров’я і спокою.

Я кивнула, але додала:

— Я зможу її відвідувати? І брати з собою Віку?

Білов поглянув на мене, зважуючи відповідь, і зрештою сказав:

— Звісно, ви зможете їздити до неї. Але тільки з моєю охороною.
Я трохи вагалася, але зрештою погодилася.

Коли машина зупинилася, я здивовано озирнулася навколо:

— Це клініка. Куди ми приїхали?

Білов уважно глянув на мене:

— Я хочу зробити тест ДНК із Вікою. У мене немає причин тобі вірити.

Це було боляче чути, але я не сперечалася. Лише кивнула.

— Дай соску, — попросив він.

Я трохи подумала, але все ж дістала соску Віки і простягнула йому. Він витяг із бардачка свою зубну щітку, узяв соску й вийшов із машини.

За 20 хвилин він повернувся:

— Все. Результат буде за два дні.

Я лише кивнула.

Ми знову рушили й через 10 хвилин під’їхали до величезного особняка. Я ніколи раніше не бачила такого розкішного будинку.

Ще з дороги він здавався неймовірно розкішним, але коли машина зупинилася біля головного входу, я відчула, як у мене перехопило подих. Перед нами височіла триповерхова будівля, фасад якої виблискував у світлі вечірніх ліхтарів. Стримана, але елегантна архітектура вражала своєю витонченістю: колони на вході, мармурові сходи, ідеально доглянуті клумби з трояндами різних кольорів обрамлювали будинок.

Вікна були величезними, з тонкими рамами, а на деяких висіли важкі штори, які, здавалося, приховували якісь таємниці. Біля входу стояли дві мармурові статуї левів, які наче пильнували цей маєток. Дах вінчали декоративні шпилі, а навколо розкинулася велика територія з фонтаном у центрі двору. Вода у фонтані переливалася в світлі, утворюючи грайливі кольорові відблиски.

Білов обережно взяв Віку на руки, міцно притримуючи її, а потім поглянув на охоронців і коротко наказав:

— Заберіть усі речі з машини.

Його голос був впевненим, і охорона миттєво почала виконувати наказ. Він повернувся до мене, взяв за руку, і, ніби дитину, повів у дім.

“Ох, чую, буде весело,” — подумала я з, але вже чітко знала: Білов щось приховує. І я це щось дізнаюся.