Глава 12

Я стояла, мов укопана. Слова Білова пробивалися крізь шум у голові, але я наче не могла рухатися.

— Кицю, ти що оглухла? — його голос став різкішим. — Познайом мене з дитиною.

Я зібрала всі сили і тремтячим голосом запитала:

— Ти… ти мене захистиш?

Він зітхнув і відповів спокійно:

— Так. Але тільки заради своєї дитини. Якщо вона, звісно, моя.

— Ходімо, — прошепотіла я і повела його до дитячої.

Коли ми зайшли, моя мама подивилася на нас насторожено.

— Доню, все добре? — запитала вона, пильно глянувши то на мене, то на чоловіка поруч. — Хто це?

— Добрий день, — привітався Захар, зробивши крок уперед. — Я Захар Білов. Приємно познайомитися.

Мама перевела погляд на мене, потім на маленьку Віку, яку тримала на руках.

Білов стояв поруч, чекаючи, що я скажу чи зроблю. Я підійшла до мами, обережно взяла дочку на руки й повернулася до нього.

— Це Вікторія, — промовила я. — Їй рік.

Білов простягнув руки й узяв її у мене. Він був напрочуд ніжним. Обережно похитуючи її на руках, він раптом усміхнувся.

— Яка ж вона красива… До речі, моя копія, — додав, вдивляючись у Вікусині риси.

Мама різко обернулася до мене.

— То це і є той батько Віки? Той, який навіть вислухати тебе не захотів?

— Мамо, — я благала її поглядом, — будь ласка, не зараз.

Білов не відвів очей від дитини, але відповів спокійно:

— Я через вашу дочку сів у в’язницю. Тому не знав про Віку. Але тепер усе зміниться. Вдягайтеся.

Він, як ні в чому не бувало, вийшов із кімнати, тримаючи доньку на руках.

Я повернулася до мами й майже відразу побігла за ним.

— Ти ж її не забереш? Не втечеш, правда? — запитала я, доганяючи його.

— Ти мене за крадія вважаєш, так?

— Ні, ні… Я просто хвилююся, — пробелькотіла я.

Він зупинився біля дверей і холодно промовив:

— Я почекаю, поки ви одягнетеся.

Я поспішила до кімнати, збираючи речі для себе і Вікторії. Руки тремтіли, але я намагалася зосередитися.

— Доню, — мама стояла в дверях, дивлячись на мене шоковано. — Може, поясниш, що відбувається?

— Мамочко, будь ласка, я потім усе поясню. Чесно.

Вона не стала сперечатися, лише швидко склала кілька своїх речей. Ми разом вийшли в коридор.

Білов, побачивши нас, зробив крок до виходу.

— Ходімо, — сказав він коротко.

Ми з мамою попрямували за ним.

На вулиці він глянув на свою охорону й чітко наказав:

— Цю пані, — він кивнув у бік мами, — відвезіть до моєї квартири.

Потім повернувся до мене, підійшов ближче й обережно передав мені Віку.

— А ти їдеш зі мною.

— Я без мами нікуди не поїду, — твердо відповіла я.

Білов скривився, але його голос був холодно-розважливим:

— Твоя мама поїде туди, де є лікарі, свіже повітря і безліч прислуги. А з нами вона жити не буде.

Я хотіла заперечити, але він підняв руку, зупиняючи мене.

— Сідай у машину. Інакше я зараз поїду з Вікторією сам, а ти поїдеш із мамою.

Я відчула, як серце калатає, але не наважилася сперечатися. Підійшла до мами, обійняла її, шепочучи:

— Мамочко, ми скоро до тебе приїдемо. Обіцяю.

Вона пригорнула мене, потім ніжно поцілувала Віку в чоло.

— Бережи себе, доню. Люблю вас.

— І ми тебе, — прошепотіла я.

— Поїхали вже, — нетерпляче сказав Білов.

Я сіла з дочкою в машину. Тиша в салоні була важкою.

— Ти покидьок  Білов, 

Він лише глянув на мене з-під лоба.

— Нам треба поговорити, — промовив він суворо.