Глава 11

Я прокинулася рано і почулася чудово виспаною. Швидко піднялася, зробила зачіску, нанесла макіяж, вибрала костюм, підібрала туфлі й сумочку. Поглянула в дзеркало й усміхнулася собі: “Готово”

Потім обережно підійшла до донечки, торкнулася її чола. Воно було холодне. Серце завмерло. Сироп учора допоміг, але зараз мені терміново потрібно було піти по ліки.

У кімнату тихенько зайшла мама.

— Доню, до тебе прийшли, — пошепки повідомила вона.

— Хто? Каріна прийшла?

— Ні, якийсь чоловік. Він хоче тебе бачити.

Я завмерла. В голові одразу промайнула тривожна думка: “Чоловік? Господи, невже знову про Білова? Що робити?!”

Я швидко підбігла до мами.

— Мамо, сиди з Вікою. Не виходь із кімнати, будь ласка. Це дуже важливо.

— Доню, усе добре, люба, — намагалася заспокоїти мене мама.

— Так, так… Але, мамо, обіцяй, що не вийдеш із кімнати, — наполягала я.

— Добре, я посиджу з внучкою, — погодилася вона.

Я закрила двері й вирушила в коридор.

У вітальні, за столом, сидів Білов і пив каву. Я не знала, що тоді відчула: полегшення чи страх.

— Привіт, зраднице, — його голос звучав спокійно, але в ньому відчувався холод. — Як ся маєш? Як здоров’я?

— Що… що ти тут робиш? — запитала я, намагаючись контролювати голос.

— Прийшов подивитися на вашу з “Артемом” дитину. Щастя побажати. А ще тебе з собою забрати!

Я фиркнула:

— Від Артема? Ти що, п’яний? Це дитина не від Артема!

Білов примружився.

— Ну а від кого тоді?

Я на секунду заклякла, не знаючи, що сказати. Але напевно від стресу раптово випалила:

— Твоя.

Він завмер. Просто дивився на мене, ніби перевіряв, чи я жартую.

— Що? — лише й промовив він.

Мій голос тремтів, як і вся я.

— Вона… вона твоя. З Артемом ми ніколи не зустрічалися! Я… я навіть не цілувалася з ним!

Білов спокійно, але твердо відповів:

— Я зроблю тест ДНК. І якщо це моя дитина, я її в тебе заберу.

Мене ніби окропом облили.

— Ні! — закричала я. — Я тобі її не віддам!

Він підвівся, наблизився на крок і сказав:

— Ти маєш переїхати до мене, сонце.

— Чому це? — я розгублено відступила назад.

— На тебе відкрите полювання. Ти мене не засадила, і тепер тебе хочуть убити. Єдиний, хто може тобі допомогти, — це я.

— Ти брехун. Ти брешеш!

Не сказавши нічого, він дістав телефон, зайшов у галерею і включив відео.

На екрані з’явилася жінка-ведуча.

— Увага, хлопці, — сказала вона. — Прошу вас знайти ось це дівчисько.

Я побачила своє фото.

— Це Аліса. Приведіть її до мене негайно. Хто перший приведе, отримає особняк і кілька тисяч на карту. І мені байдуже, жива вона чи мертва. Ну що, час пішов!

Я застигла, дивлячись на екран.

— У тебе залишилося небагато часу, — холодно сказав Білов. — Машу вже вбили. Її батька теж. Ти наступна. Ти і твоя мама.

— Звідки в тебе це відео?! — прошепотіла я.

— Є такий приватний канал із різними… не дуже хорошими людьми.

— Не дивно, що ти туди належиш, — огризнулася я.

Він лише посміхнувся.

— Ну що, кицю, збирайся. У тебе п’ять хвилин. До речі, познайом мене з дитиною.

Я застигла біля нього, не в змозі переварити те, що тільки-но почула.