Глава 7

Захар

Я обережно взяв Макара на руки, підтримуючи голівку й попу. Який він красивий. Але раптом зауважив, що ні на мене, ні на Машу він зовсім не схожий. “Не накручуй себе, – подумав я, – він ще занадто маленький, щоб бути на когось схожим”. А потім промайнула наступна думка: але, на жаль, на Віку він теж буде схожий. Ні, Віка – красива дівчина, але я б хотів, щоб мої діти були схожі на Алісу…

“Аліса, скоро ми побачимося”, – промайнуло в голові.

– Обережно качай його, – сказала Маша. – А я піду приготую суміш.

– Суміш? – перепитав я. – А ти хіба не на грудному вигодовуванні?

– Ні… У мене молоко пропало, – відповіла вона.

Я точно пам’ятав, як пару тижнів тому вона просила гроші на якийсь ресторан, бо їй треба було “добре харчуватися, щоб було молоко”.

– Тоді я запишу тебе до лікаря, – сказав я.

– Ні, не треба, – відрізала Маша.

Її “не треба” вже починало мене бісити.

– Як це “не треба”? У тебе пропало молоко, ти годуєш дитину сумішшю й навіть до лікаря не хочеш звернутися!

– Я купую найкращі дитячі суміші! – сердито відповіла вона. – До лікарів я вже зверталася, і всі вони казали, що це нормально. Молоко пропало – отже, треба перейти на суміші. Ти хоч знаєш, як я намучилася з цим грудним вигодовуванням? Скільки разів за ніч я вставала його годувати? Хоча яка тобі різниця – до мене й мого здоров’я…

Вона злісно розвернулася й пішла на кухню. “Вона права, – подумав я. – Я, мабуть, занадто на неї тисну”.

Обережно поклавши сина в коляску, ми вирушили на кухню.

– Ну що, малий, пішли миритися? – звернувся я до Макара.

Він глянув на мене таким поглядом, ніби йому байдуже. Я посміхнувся: дитина просто хотіла їсти.

Зайшов на кухню, припаркував коляску біля столу й підійшов до Маші.

– Вибач. Ти права. Я не подумав, як тобі важко одній з дитиною. Але тепер я буду тобі допомагати, обіцяю.

Маша стояла до мене спиною й, здається, ігнорувала мої слова.

– Я вирішив купити тобі машину. Точніше, дам тобі свою картку, а ти сама обереш і купиш. Згода?

Вона повернулася з задоволеною усмішкою:

– І шубу?

– Добре, і шубу.

Маша на емоціях обійняла мене:

– Дякую. Вибачення прийняті.

– Але карту давай уже зараз, – додала вона. – Завтра піду вибирати машину й шубку, поки ти сидітимеш із Макаром.

– Я взагалі-то завтра маю багато справ із самого ранку й сьогодні думав їхати додому.

– Я завтра піду всього на годинку. Твоя робота почекає. Тим більше, ти ж сам щойно казав, що допомагатимеш із дитиною.

– Так, я…

– Чудово. Завтра з 9 до 11 мене не буде.

– З 9 до 10.

– Усього година, але…

– Ніяких “але”. Щоб рівно о 10 була вдома.

– Добре, – погодилася вона.

Маша дала мені дитячу пляшечку:

– Прогодуй малого.

– Я не вмію.

– Ой, вас, чоловіків, усьому вчи, – пробурмотіла вона, підходячи до коляски. – Ось так: стежиш, щоб дитина їла, але не захлинулася. Тримаєш обережно. Зрозумів?
–Зрозумів.

– Чудово. Тоді догодуй його, а я піду постелю в гостьовій кімнаті.

Не чекаючи відповіді, вона пішла.

Я обережно годував сина. “Офігіфіти можна. Мій син…” Коли пляшечка спорожніла, я витер Макару ротик вологою серветкою й узяв його на руки.

Дістав телефон і написав Андрію:

– Завтра буду в 11. Перші наради проводиш сам.

– Ти що, здурів? У тебе буде вагома причина тільки якщо тебе знову посадять, – віджартувався Андрій.

– Дуже смішно. Я з сином сидітиму. А ти о 9:00 – в офісі, як штик. Зрозумів?

– Зрозумів. Але з тебе величезний презент.

Після цього я обережно пішов у дитячу, поклав Макара в ліжечко й почав колисати. У кімнату зайшла Маша:

– Я тобі постелила, можеш іти лягати.

– Йди сюди, він уже спить?

Вона підійшла до нас і глянула на Макара:

– Так, він спить. І я теж буду лягати. Тому йди.

Я ще раз глянув на сина й вийшов із кімнати.

У гостьовій швидко прийняв душ, завалився на ліжко й навіть не помітив, як заснув.

Прокинувся від дитячого плачу. Швидко накинув футболку й пішов до сина. У кімнаті більше нікого не було. “Готовий посперечатися, що Маша пішла, як тільки настав день”, – подумав я.

Обережно взяв Макара на руки, поклав на пеленальний столик, змінив підгузок. Потім ми пішли на кухню. Я взяв дитячу суміш, прочитав інструкцію й чітко за нею все виконав.
Перший пункт: відкрити банку. І знаєте, як важко це зробити однією рукою? Що я тільки не пробував – нічого не виходило. Зрештою, поставив сина в коляску й двома руками відкрив цю кляту банку.

Чесно кажучи, сам був дуже голодний, але холодильник виявився порожнім. Просто пустий. “Значить, на дієті”, – подумав я.

Я обережно годував сина. Коли він поїв, вирішив піти з ним на прогулянку. Пішли в дитячу, щоб одягнутися, як у двері хтось постукав.

Подивився на годинник – 9:15. “Невже Маша повернулася з шопінгу так швидко? Диво!”