Глава 6

Робочий день нарешті закінчився. Я ледве стояла на ногах, сил майже не залишилось. Як би ще додому доїхати.

– У нас завтра вихідний, ти ж пам’ятаєш, правда? – запитала Каріна.

– Так, довгоочікуваний вихідний.

– Ну що, ходімо, вже пізно.

– Дійсно, – відповіла я, – я так скучила за донечкою.

Каріна посміхнулась:

– Впевнена, вона за тобою теж скучила.

– Тебе підвезти?

– Ні, дякую. Бувай.

– До понеділка.

Хоча день пройшов спокійно, мене все одно не залишала в спокої новина про Білова. Я сама не знала, чого більше хочу: побачити його, поговорити, розповісти про доньку чи більше ніколи не бачити.

Я сіла в машину і спершу поїхала в дитячий магазин. Уже холодно, і доньці потрібно було купити теплі речі. З магазину одразу поїхала додому. Як тільки зайшла, почула гучний дитячий плач.

– Мамо, все добре?

– Привіт, доню, – відповіла мама. – А я й не чула, як ти прийшла. Так, усе добре, ми просто голодні, а вода ще не скип’ятилася.

– Я зараз погодую її.

Швидко переодягнувшись в домашній одяг і пішла в нашу з донькою кімнату.

– Доню, ти зголодніла, так, крихітко? Мама зараз тебе нагодує.

Я взяла Віку на руки, і всі проблеми одразу відійшли на другий план. Зараз було важливим тільки одне – я і моя донька.

– Вона просто твоя копія в дитинстві, – сказала мама, спостерігаючи за нами. – Так само мило морщить носик, коли їсть, і так само гучно плаче, якщо щось не подобається.

Я посміхнулася:

– Так, правда, крихітко, ти у нас вся в маму.

– Доню, ти втомлена. Йди лягай, я сама її вкладу.

– Ні, мамо, я шалено за нею скучила. Хочу ще трохи побути з нею. Тому ти йди, відпочивай, а далі я сама.

Мама підійшла, поцілувала Віку в щічку, потім мене.

– Добраніч. Не затримуйтесь надто пізно.

– Добраніч, не будемо.

Коли мама вийшла, я довго дивилася на доньку. Яка ж вона красива! І така схожа на Захара. Від нього вона успадкувала  рівний носик, ямочки на щоках і ці пронизливі, великі очі.

– Ну що, кицю, давай мама прочитає тобі казочку?

Я обережно встала з малою на руках, підійшла до полиці з книгами. У нас із мамою була традиція: перед сном обов’язково читаємо Віці казочку. Обрала одну із книг, повернулася в крісло, відкрила її й почала читати.

“Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому…”

Коли закінчила казку, глянула на доньку – вона вже давно солодко спала. Я підійшла до ліжечка, обережно поклала її туди, накрила ковдрою. Постояла біля неї хвилин п’ять, не могла намилуватися її чарівним личком. Але втома взяла своє.

Переодягнувшись в нічну сорочку, лягла в ліжко й одразу заснула. Прокинулася від дитячого плачу о 2:30.