Глава 2

Я зайшла в кабінет. Андрій сидів за своїм столом, його погляд одразу змінився, коли він мене побачив. Його голос був насмішкуватим, його усмішка — зверхньою.

— Які люди, що, кицю, заблукала?

— Ні, всього лиш принесла заяву на звільнення, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій, хоч усередині все кипіло від злості.

— Що, тікаєш? — його голос звучав так, наче це була найсмішніша ситуація в його житті.

— Ні, просто не маю сенсу більше тут працювати, — я гірко посміхнулася, намагаючись приховати внутрішнє розчарування.

— Ну звісно, генерального посадили, і зразу сенс працювати тут зник, правда? — сказав він, і в його голосі з’явилася така зневага, що мені просто стало боляче.

— Чому ви говорите зі мною таким тоном? — я не витримала, і в голосі з’явилася трішки більше гніву, ніж я планувала. Його сміх був для мене як холодний душ.

— Як скажете, пані. Що вам ще буде завгодно, може кави, віскі? — він продовжував, з таким сарказмом, що мені хотілося просто розвернутися і втекти.

Я зробила кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтись. Підійшла ближче і поставила перед ним заяву. Він навіть не підняв очей, коли її взяв.

— Підпишіть, будь ласка, — сказала я холодно.

— Як скажеш, Алісочко, як скажеш, — він підписав документ з таким виразом на обличчі, що здавалось, ніби він робить це з чистої розваги.

Потім він потягнувся до сейфу, витягнув з нього конверт і кинув його на стіл переді мною.

-На більше не розраховуй.

— Дякую. Можу йти? — голосом майже без емоцій я спитала, хоча всередині відчувала, як злість все сильніше проривається назовні.

— Так, можеш. Збирай свої речі і щоб через годину твоєї ноги тут не було, — він вигнав мене з кабінету, наче я була непотрібним предметом. Я швидко вийшла, збираючи свої речі, не знаючи, чи встигаю я ще за останнім шансом, аби хоч щось змінити.

Всі ці роки працювати під контролем його друга,а тепер він навіть не спромігся мене нормально провести. Це не було несподіванкою, але відчуття було огидним. Я швидко забрала свої речі, і навіть не попрощавшись, поїхала додому.

Дорога додому пройшла в нормально. У голові крутилися різні думки, не могло бути й мови про те, щоб відволіктись від цього хаосу, який став моїм життям. Якби тільки все було по-іншому… Але все ж таки життя йде далі.

Коли я нарешті прийшла додому, відчула себе розбитою. Сіла на диван і включила серіал. Можливо, хоч цей момент принесе мені якусь відраду.

І тут прийшло смс.

— Ну що, кавʼярня дубль два, ти готова?

Я мимоволі посміхнулася, але не через радість. Скоріше, це була спроба витягти себе з того болотного стану, в якому я була останні два тижні.

— Мені б твій настрій, — я вирішила відповісти, не приховуючи, як тяжко зараз відчуваю все навколо.

— Що таке? У тебе якісь проблеми?

— Ні, просто мені здається, що в нас нічого не вийде, — я безсило опустила голову, відчуваючи, як все довкола здається непривітним.

— Ну звісно вийде. Просто потрібно трохи часу і терпіння, і все. Тим більше, що нашу попередню кавʼярню знесли.

Я завмерла на кілька секунд. Це не могло бути правдою. Я ще п’ять хвилин вдивлялася в екран, сподіваючись, що це просто жарт, якесь непорозуміння. Але ні.

— Що? — я намагалась перевірити ще раз.

— А ти що, невкурсі? Її знесли день тому.

Я застигла, не знаючи, що писати. Що тепер? Як це? Моє серце завмерло. Здається, мені доведеться поїхати і перевірити це на власні очі.

Я швидко схопилася з дивана і вирішила, що не залишу це питання без відповіді. Тепер потрібно побачити все самій. Я одягла куртку, взяла сумку і поїхала до кавʼярні, готова до того, що я побачу…