Його посадили. Я не знаю, на скільки. Андрій зі мною не говорить. До Захара мене не пускають. Ми залишилися одні — з дитиною, про яку він ніколи не дізнається. І хоча я не хочу, щоб цей біль змішувався з думками про нього, якби йому хоч трохи було важливо, він би намагався бути поруч. Але ні, все завершилося. Я знаю, що не залишуся однією. Не з цією дитиною.
Через пару місяців я буду знати, хто в нас… у мене. Хлопчик чи дівчинка. Насправді, мені неважливо. Я буду любити й того, і іншого. Але все ж, мої думки не можуть залишити це питання без відповіді. Кожен день уявляю її чи його обличчя, руки, які обіймуть мене… О, я не можу чекати до пологів, точно кажу.
Мені потрібно поїхати в офіс і написати заяву на звільнення. Шукати нову роботу. Грошей вистачає лише на найнеобхідніше, і навіть це інколи здається недосяжним. Останнім часом ми не можемо дозволити собі навіть елементарні продукти, а я вже відчуваю цей холод, який проникає не тільки в квартиру, а й у моє серце. Але після зустрічі з Захаром два тижні тому я твердо вирішила — з мене досить. Я викреслила його зі свого життя назавжди. І тепер залишилося тільки зробити так, щоб ми більше ніколи не пересікалися. Ніколи. Я повторювала це вже впевненіше, наче сама переконувала себе в цьому.
Я вийшла з квартири, сіла в машину й поїхала в офіс Білова, де творився справжній хаос. Ніхто не знав, що тепер робити, коли прийде Білов, коли буде зарплата, хто скаже, як бути з бізнесом. Все було розбалансовано, і люди відчували, що їх залишили наодинці зі своїми проблемами.
— Привіт. Чула новини? Здається, Білова посадять надовго, — почувся голос Артема.
— Ні, не чула, — відповіла я, намагаючись не показувати, як ці новини мене підкосили.
— Та всі вже від учора теревенять про це, — продовжив він, наче я була для нього просто ще однією новиною, яка змішалася з іншими.
— Так… Напевно, я була саме не своя через одну тільки думку, що— Білова посадили через мене,
— Ти мене чуєш?
— А, так… так чую, — я наче прокинулася від своїх думок і швидко відповіла.
— То чого ти так пізно приїхала?
— Я приїхала написати заяву на звільнення, — сказала я, і щось всередині мене змінилося. Це вже не була просто робота. Це була моя свобода.
— Тобто, як на звільнення? Ти більше не хочеш тут працювати?
Я не мала сил продовжувати цей діалог. Просто посміхнулася, неначе мій світ не змінився, а потім тихо сказала:
— Вибач, мені час іти.
Насправді я хотіла відкрити кавʼярню знову. Я пам’ятаю наш з Біловим бізнес-план, який ми склали разом 8 років тому в університеті. Ту зустріч я пам’ятаю й досі, як він вилив на мене каву. Але ні. Він більше не буде в нашому житті. Ніколи.
Я підійшла до кабінету головного директора і постукала.
— Заходьте, — почувся голос Андрія.
Я акуратно відкрила двері і зайшла…