Оповідання

Кав'ярня ховалася в затишному куточку підземного переходу неподалік центру, куди рідко заходили випадкові гості. Невеликий простір за скляними дверима мав лише один столик на чотирьох, створюючи інтимну атмосферу. Більшість клієнтів брали каву «на винос», швидко зникаючи в напівтемряві підземного переходу.

Одна зі стін була оздоблена штучним плющем, що додавав затишку, а в кутку під стелею мерехтів екран із музичним каналом, тихо та ненав’язливо супроводжуючи кавування музикою.

За невеликим барним столом, відділеним від решти кав'ярні вузьким проходом, стояв Ярослав — для друзів просто Ярик. Він майстерно керував процесом приготування, уважно вдивляючись у кожну краплю кави, як художник у мазок пензля. Його рухи були відточеними, а обличчя — спокійним і зосередженим, хоча часто можна було помітити ледь помітну посмішку на його губах, особливо коли він спостерігав за відвідувачами, які із задоволенням вдихали аромат кави і швидко зникали зі своїми стаканчиками.

Ярик знав постійних клієнтів в обличчя і з легкістю міг пригадати їхні улюблені напої. Хоч кав'ярня і не була місцем для довгих розмов, йому вдавалося підтримувати короткий обмін словами, який зазвичай завершувався теплою усмішкою і побажанням гарного дня.

Для Ярослава робота баристою була не просто ремеслом — у кожній чашці він бачив щось більше. Коли він готував каву, у м’якому тумані над чашкою починали з'являтися уривки облич, випадкові жести чи яскраві моменти з минулого його клієнтів. Спершу це здавалося грою уяви, мовби кадри старої кіноплівки на коротку мить оживали в парі від напою. Іноді він навіть чув уривки розмов. Видіння виникали раптово, без попередження, і Ярослав не міг керувати ними, лише спостерігав, як картинки промайнули в кавовій піні. З часом він зрозумів, що це не просто випадковості, а важливі частинки чужих спогадів, які з’являлися лише в моменти, коли він зосереджено творив кожну чашку. 

Клієнти нічого не підозрювали, забирали свою каву й ішли. Ярослав же тримав свій дар у секреті, приймаючи його як таємничий жарт долі, що робить його каву особливою.

Одного прохолодного осіннього ранку до кав'ярні зайшла жінка. Вона з'явилася майже нечутно, мов тінь, повільно, наче кожен крок коштував їй зусиль. Її обличчя було втомленим, а погляд — відсутнім, заціпенінням, що приховувало глибоку внутрішню боротьбу. І все ж, попри темні кола під очима та блідість шкіри, її краса була помітною — тонкі риси обличчя, чуттєві губи, легкі хвилі волосся, що обрамляли її лице. Вона несміливо підійшла до барної стійки. Її обличчя говорило більше, ніж вона хотіла би показати, але вона робила вигляд, ніби просто хоче кави.

— Лате, будь ласка, — тихо попросила жінка, ледь піднімаючи погляд.

Ярослав кивнув, стримано посміхнувшись, і взявся за приготування кави. Рухи були відточені, доведені до автоматизму. Він узяв чашку, вдивляючись у світло-коричневу піну, яка поступово набуває рівного, шовковистого вигляду. Він звично нахилився, зосереджуючись, коли раптом у напої проступив образ — настільки несподівано, що Ярослав ледь не випустив чашку. На поверхні виникло видіння: маленький хлопчик із променистими очима, якого жінка тримає за руку на дитячому майданчику. Сміх, радість, спокій… але картинка змінилася.

Ярослав бачив, як на піні з’являється похмурий парк, темне небо нависло над деревами, мов тінь передчуття. Жінка стояла одна, спостерігаючи, як хлопчик зникає вдалині. Обличчя її сповнене порожнечі й гіркоти, мов рана, що не загоїлася.

Видіння зникло, і Ярослав на мить затримав погляд на рівній поверхні кави. Він усвідомив: це не просто спогад, це її біль — глибокий, невимовний, немовби щось було втрачено назавжди у хаосі війни. Його здатність бачити ці картинки раптом здалася йому не просто дивною рисою, а обтяжливою відповідальністю. Чи має він право торкатися до такого болю, відкривати чужі втрати? І що буде, якщо вона дізнається? Він не міг сказати їй — не зараз.

Наступного ранку, коли жінка знову зайшла, Ярослав відчув, як у ньому борються бажання допомогти і страх втрутитися. Чи захоче вона знати, що він бачить? Чи буде вона вдячна, або ж, навпаки, сприйме це за якесь шахрайство? Ярослав розумів, що ці видіння — не просто картини, це таємниці, які він мимоволі прочитує. Кожного разу, коли вона приходила, він відчував наростаючу напругу, як удари, що не дають йому спокою.

Йому пригадалася мить, коли він вперше усвідомив, що бачить не просто випадкові картинки, а уривки чужих спогадів. Тоді це було цікаво, навіть дивно, але тепер цей дар став для нього важким випробуванням. Він помічав у її красивих очах те саме, що бачив у видіннях, — біль, втому, тугу. І з кожним її візитом розумів, що мовчати далі стає нестерпно.

Кілька днів він мучився з думкою, що сказати їй. Що як вона вважатиме його дар вигадкою чи, ще гірше, жорстоким жартом? Що як, торкнувшись її болю, він лише поглибить її рану? Але щоразу, коли жінка з'являлася у дверях, Ярослав відчував, що його обов’язок — не просто приготувати каву, а бути тим, хто знає її біль, хто не залишиться осторонь.

І тоді він зрозумів, що більше не може мовчати.

Коли вона прийшла знову, Ярослав відчув, як наростає важкість, що тисне на нього зсередини. Він не зводив із жінки погляду, спостерігаючи за її втомленим обличчям, і водночас боровся з сумнівами. Чи має він право втручатися в її біль? Що, як його зізнання буде для неї тільки черговим ударом?

Він обережно вдихнув, уникаючи її погляду, наче намагався зазирнути всередину себе, знайти там слова. У голові мерехтіло безліч думок: «Це здасться їй божевіллям», «А раптом я помиляюся?», «Можливо, їй не потрібно знати». Але частина його відчувала: приховувати правду далі — це також своєрідна зрада.

— Знаєте, — нарешті зважився він, — останнім часом стільки людей шукають своїх…

Слова звучали тихо, майже як шепіт, і на мить він зупинився, побоюючись, що зайшов надто далеко. Але жінка лише кивнула, втупившись у чашку, її плечі ніби ледь здригнулися.