Частина 11: Рожевий фламінго, передсвятковий хаос та іскри за лаштунками

П'ятниця. День «СтудВесни». Одинадцята година ранку.

Якщо ви колись хотіли дізнатися, як виглядає філія пекла на землі, ласкаво прошу за лаштунки актової зали за три години до початку головного фестивалю року. Тут кричали філологи, у яких пом'ялися середньовічні плащі, панікували фізики через несправні софіти, а декан Ігор Петрович кожні п'ять хвилин заглядав у двері з виразом обличчя людини, яка щойно підписала папери про власну капітуляцію.

Я крутилася дзиґою. Мій планер був затиснутий під пахвою, у лівій руці я тримала телефон, відповідаючи на дзвінок звукорежисера, а правою гарячково намагалася причепити бейдж одному з волонтерів.

Але найважливіше — моє волосся.

Сьогодні я не стала закручувати його у звичний суворий пучок чи ховати під хвостик. Воно м'якими, важкими хвилями спадало мені на плечі й спину, лоскочучи щоки при кожному різкому русі. Я до останнього переконувала себе, що просто не встигла зачісатися зранку через паніку. Але зрадницький голос усередині мого серця чітко знав: я виконала свою нічну обіцянку.

— Марто! Марто, там на вулиці... там таке! — до мене підбігла захекана Анка, її очі були розміром із п'ятикопійчані монети.

— Що сталося? Софіти впали? Декан передумав? — панічно запитала я, уже готуючись до найгіршого.

— Та ні! Там твій Шатохін... Боже, Марто, ти маєш це побачити! Наш хол штурмують студенти з усіх факультетів!

Я насупилася і швидким кроком попрямувала до головного входу. Ще на підході до скляних дверей я почула неймовірний гул, сміх і спалахи десятків камер мобільних телефонів.

Проштовхнувшись крізь натовп студентів, я завмерла.

Посеред холу, біля великої промо-стійки фестивалю, стояв гігантський, неймовірно пухнастий і шалено рожевий фламінго. Костюм сидів на ньому кумедно, але хлопець усередині примудрявся рухатися з такою невимушеною грацією та артистизмом, що це виглядало не безглуздо, а як першокласний перформанс. На фламінго були надіті сонцезахисні окуляри-авіатори, а в крилах він тримав табличку: «Стендап-батл: Студенти проти Викладачів. 14:00. Прийди або дядько Гриша знайде тебе в підвалі».

Побачивши мене, рожеве чудовисько театрально розкрило крила й попрямувало прямо через натовп, який вибухнув сміхом і аплодисментами.

— О, моя прекрасна старосто! — пролунав глухий від плюшевої голови, але такий знайомий і неймовірно харизматичний голос Дена. — Я приніс тобі серце цього фестивалю! І трішки рожевого пір'я на пам'ять.

Він підійшов впритул. Я ледь діставала йому до грудей через величезний м'який живіт фламінго.

— Шатохін, ти божевільний, — прошепотіла я, відчуваючи, як губи самі собою розпливаються в найширшій посмішці на світі. — Фестиваль же ще не закінчився! Наше парі діє до фінального аккорду! Чому ти в цьому костюмі?

Ден підняв крило і акуратно зняв велику рожеву голову фламінго. Його русяве волосся було розпатлане й вологе від спеки всередині костюма, щоки злегка порозовіли, а в зелених очах танцювали такі гарячі бісики, що в мене перехопило подих.

Він опустив погляд на мої плечі. Його очі миттєво потемніли, затримавшись на моєму розпущеному волоссі.

— Угода є угода, Марто, — тихо, майже інтимно промовив він, ігноруючи сотню очей навколо нас. Його голос став хрипким і м'яким. — Ти виконала свою частину обіцянки. Ти просто... неймовірна сьогодні. Я не міг не відповісти взаємністю. І взагалі, я вирішив зробити нам хорошу рекламу.

— У тебе вийшло, — ніяково посміхнулася я, відчуваючи, як серце знову пускається в галоп.

— Марто! — раптом пролунав різкий, владний голос ззаду.

Ми обоє повернулися. До нас швидким кроком наближався Владлен — голова студентського парламенту університету, третьокурсник із юридичного, який завжди ходив у бездоганних синіх костюмах-трійках, пахнув дорогим парфумом і мав репутацію майбутнього міністра всього на світі. Він давно намагався залицятися до мене, але його занадто правильні й нудні розмови викликали в мене лише позіхання.

— Марто, чому тут такий безлад у холі? — суворо запитав Владлен, навіть не глянувши на Дена в костюмі фламінго. — Через дві години приїжджає делегація з міністерства, а у вас тут клоунада. Ігор Петрович просив тебе зайти в кабінет звукорежисера.

— Ми просто проводимо промо-кампанію, Владлене, — спокійно відповіла я, хоча його тон мені зовсім не сподобався.

— Ця «кампанія» виглядає дешево, — скривився голова парламенту. Він зробив крок ближче до мене й раптом поклав руку мені на плече, злегка стиснувши його. — Марто, після фестивалю буде закритий фуршет для керівництва та гостей. Я вніс тебе в список запрошених. Одягни щось... більш офіційне. І заплети волосся, так ти виглядаєш надто по-дитячому.

Я не встигла навіть обуритися, як повітря навколо нас буквально замерзло.

Ден зробив різкий крок вперед. Навіть у кумедному рожевому костюмі без голови він зараз виглядав неймовірно загрозливо. Його обличчя стало кам'яним, а зелені очі холодно прикували Владлена до місця.

— Прибери руку, юристе, — дуже тихо, але з такою сталевою інтонацією в голосі промовив Ден, що я мимоволі здригнулася. — І не тобі вирішувати, як їй виглядати. Марта виглядає приголомшливо. А твоя делегація з міністерства першою посміється з нашого батлу, якщо ти не заважатимеш нам працювати.

Владлен зблід, перевів погляд з Дена на мене, а потім повільно прибрав руку з мого плеча.

— Ми поговоримо про це пізніше, Марто, — сухо кинув він, розвернувся і швидко пішов геть.

Я повернулася до Дена. Його ніздрі все ще злегка тремтіли від гніву, а кулаки були міцно стиснуті. Це був перший раз, коли я бачила його таким... розлюченим і ревнивим. Це було так дивно, але водночас викликало солодкий трепет десь глибоко в моїй душі.

— Шатохін... — тихо покликала я його, торкнувшись його плюшевого рожевого рукава. — Все гаразд. Дякую.

Він повільно перевів погляд на мене, і його обличчя миттєво пом'якшало. Він глибоко видихнув.