Частина 10: Операція «Шпилька», вінтажний гардероб та перший серйозний блеф

Ми беззвучно, наче дві тіні, спустилися крутими бетонними сходами в підвал. Тут пахло вогкістю, старим папером і тим самим нафталіном, про який панічно шепотів у слухавку Влад. Єдине джерело світла — тьмяна лампочка в кінці коридору, яка ледь розганяла темряву.

Ден упевнено підійшов до важких дерев'яних дверей із масивною залізною ручкою та старовинною замковою щілиною.

— Агов, полонені, — тихо постукав він у двері. — Ви там ще живі?

— Дене! Чувак! — почувся приглушений, але неймовірно радісний голос Влада з того боку. — Ми вже думали, що доведеться тут ночувати й харчуватися старими перуками! Відчиняй швидше, бо Артем якраз почав співати третій альбом «Океану Ельзи», у нас депресія!

— Замок заклинило, — констатував Ден, смикнувши ручку. Вона навіть не поворухнулася. Він озирнувся на мене й примружився. — Марто, як у справжньої затятої старости й перфекціоністки, у твоєму арсеналі випадково немає якоїсь шпильки для волосся? Тільки не кажи, що ти ходиш без базового набору для нічного зламу замків.

Я закотила очі, але слухняно потягнулася рукою до свого хаотичного гульки на маківці. Витягнувши тонку металеву шпильку-невидимку, я протягнула її Дену. Моє волосся моментально розсипалося по плечах важкою хвилею.

Ден на секунду завмер, дивлячись на те, як мої пасма впали на обличчя в тьмяному світлі підвалу. У його очах знову промайнуло те саме глибоке, майже гіпнотичне заціпеніння, яке я вже бачила на даху.

— Що? — ніяково запитала я, заправляючи неслухняне пасмо за вухо.

— Нічого, — швидко струснув головою він, хоча його голос став помітно тихішим. — Просто... з розпущеним волоссям ти дійсно неймовірна. Я ж казав.

Моє серце знову зробило божевільний кульбіт. Щоб сховати збентеження, я підійшла ближче, заглядаючи йому через плече.

— Працюй давай, зломщику, — прошепотіла я.

Ден опустився на одне коліно перед замком, акуратно розігнув мою шпильку й засунув її в замкову щілину. Я нахилилася низько, майже торкаючись своїм плечем його плеча. Я бачила його зосереджений профіль, вперте підборіддя та те, як напружилися його руки.

— Трохи лівіше... — прокоментувала я під руку.

— Коваль, не заважай працювати професіоналу, — тихо пирхнув він, але я помітила, як куточки його губ сіпнулися вгору. — Твоє гаряче дихання мені на вухо трішки збиває приціл.

— Я просто контролюю якість, — зухвало відповіла я, хоча всередині все знову затремтіло від нашої близькості.

Клац!

Усередині замка щось глухо повернулося. Ден тріумфально посміхнувся, натиснув на ручку, і важкі двері повільно відчинилися всередину.

Те, що ми побачили в кабінеті, змусило мене притиснути долоню до рота, щоб не закричати від сміху.

Кімната була завалена пишними сукнями минулого століття, мушкетерськими плащами та картонними мечами. Посеред цього костюмного хаосу на старій скрині сидів Влад, одягнений у величезний середньовічний шолом без забрала, який постійно з'їжджав йому на ніс. Поруч стояла Катя в пишній рожевій сукні епохи бароко, а Артем сидів у кутку, обійнявши гітару та загорнувшись у плащ із пір'ям, наче гігантський ворон.

— О, наші рятівники! — трагічно вигукнув Влад, намагаючись підвестися, але його лицарські обладунки (він десь знайшов ще й залізні наплічники) голосно забрязкали.

— Тихо ви, придурки! — шикнув Ден. — Дядько Гриша вже на підході. Швидко знімайте цей непотріб і забирайте банер.

— Ми не могли просто сидіти, нам було холодно! — почала виправдовуватися Катя, намагаючись виплутатися з криноліну.

Я швиденько підбігла до кута, де стояв той самий трьохметровий банер для фотозони у великому рулоні. Але поруч із ним моє око вихопило дещо яскраво-рожеве, пухнасте й неймовірно комічне. Це був гігантський плюшевий костюм рожевого фламінго.

Я повернулася до Дена, тримаючи костюм у руках із найпідступнішою посмішкою, на яку тільки була здатна. — Шатохін, дивись. Твій майбутній робочий одяг. Приміряєш?

Ден оцінив поглядом рожеве непорозуміння з великим м'яким дзьобом і важко зітхнув: — Коваль, ти підступна жінка. Але угода є угода. Забирай свого пернатого друга, тільки швидше!

Раптом зверху, з боку сходів, почувся виразний звук важких кроків і різке: — Агов! Хто там у підвалі лазить?! Ну-ка стояти!

Промінь ліхтаря розрізав темряву коридору прямо за дверима костюмерної. Кроки дядька Гриші швидко наближалися. Сховатися всім п'ятьом разом із гігантським банером у маленькій кімнатці було просто фізично неможливо — він перевірить її першою.

Ден миттєво зреагував. Він схопив мене за руку, висмикуючи з кімнати назад у темний коридор підвалу. — Владе, зачиняйтеся зсередини знову! Сидіть тихо! — скомандував він пошепки.

— А ми? — панічно прошепотіла я, коли двері костюмерної зачинилися, а промінь ліхтаря вже ковзнув по кутку коридору всього в кількох метрах від нас.

— А ми йдемо ва-банк, старосто, — гаряче прошепотів Ден. Його очі азартно блиснули. — Довірся мені й підігруй.

Перш ніж я встигла запитати, що він задумав, Ден різко притягнув мене до себе за талію. Наші тіла зіткнулися, і наступної секунди він просто притиснув мене спиною до шорсткої стіни коридору.

Його обличчя опинилося в міліметрі від мого. Я відчула шалений стукіт його серця й гарячий подих.

— Дене... — тільки й встигла писнути я.

— Тихо, Марто. Просто дивись на мене, — видихнув він.

У цей момент з-за повороту з криком «Ага, спіймав!» вискочив дядько Гриша, тримаючи ліхтар напереваги, мов бластер. Промінь світла вдарив прямо по нас.

Але замість зломщиків та мародерів охоронець побачив дуже пікантну й цілком однозначну сцену: Ден міцно тримав мене в обіймах, майже закриваючи своїм тілом від усього світу, а моє розпущене волосся було живописно розкидане по його плечах. Ми виглядали як парочка, яку спіймали під час гарячих нічних затискань у найтемнішому кутку університету.

Ден повільно, вдаючи глибоке незадоволення тим, що нас перервали, повернув голову до засліпленого ліхтарем охоронця.