Частина 9: Перерваний політ, костюмний апокаліпсис та нічні забави

Ми стояли так близько, що світ звузився до розміру цього крихітного простору між нашими обличчями. Я бачила, як тремтять його вії, відчувала гарячий подих на своїх губах і вже майже готова була зробити той самий фатальний міліметровий крок назустріч...

«Па-ба-ба-пам! Па-ба-ба-пам! Ба-ба-ба-па-па-па-пам!»

У тиші нічного даху раптом пронизливо, на всю потужність динаміка, загорлала якась дика, фальшива мелодія. Це була кавер-версія відомого хіта, зіграна на дитячій сопілці — максимально безглузда, гучна і абсолютно неромантична.

Ми відсахнулися один від одного так різко, що я ледь не перекинула свій паперовий стаканчик, а Ден ледь не перечепився через дерев’яний піддон.

— Дідько, — прошипів Ден, гарячково ляскаючи себе по кишенях куртки в пошуках джерела цього звукового неподобства. — Я ж вимикав звук...

— Це... сопілка? — пропищала я, намагаючись віддихатися. Моє серце все ще калатало десь у горлі, але тепер уже від суміші переляку, збентеження та раптового нападу істеричного сміху.

— Це мій персональний рінгтон на випадок надзвичайних ситуацій, — роздратовано буркнув Ден, нарешті виловлюючи телефон. На екрані світилося ім'я «Влад Стендап». — Якщо дзвонить цей придурок у такий час, то хтось або помер, або... — він натиснув на кнопку прийому й приставив трубку до вуха: — Владе, якщо за вами не женеться зграя диких кабанів, я особисто закопаю тебе під актовою залою.

З динаміка пролунав швидкий, панічний і дуже голосний шепіт: — Дене! Чувак, рятуй! Кабанів немає, але є дещо гірше. Ми в підвалі головного корпусу, у старій костюмерній. Нас тут замкнули!

Ден насупився, переводячи погляд на мене. Я миттєво підійшла ближче, намагаючись почути деталі.

— Хто «ми» і що ви забули в підвалі о дев'ятій вечора? — запитав Ден.

— Я, Катя і Артем із гітарою! — затараторив Влад. — Ми вирішили зробити сюрприз і знайти той самий легендарний трьохметровий банер для фотозони та купу вінтажних костюмів для нашого батлу. Прокралися з Катериною за куліси, знайшли ключ від підвалу в підсобці... Коротше, ми зайшли, а двері за нами захлопнулися! Тут якийсь старий англійський замок, він заклинив зсередини! А найстрашніше — через десять хвилин обхід робить суворий дядько Гриша, нічний охоронець. Якщо він нас тут спіймає, нам кінець, нас виженуть з універу за мародерство! Дене, тут темно, смердить нафталіном, а Артем від страху почав грати сумні балади на гітарі. Сюди вже йде охорона, ми бачимо світло ліхтарика крізь щілину!

Я схопилася за голову. — О боже... — прошепотіла я. — Мої першокурсники! Моя репутація старости!

Ден швидко оцінив ситуацію. Його обличчя вмить стало зосередженим, хоча в очах знову спалахнув азартний вогник пригод.

— Так, тихо. Не панікуйте. Сидіть тихо і не дихайте. Артему засуньте медіатор у рот, щоб мовчав. Ми їдемо.

Він скинув виклик і подивився на мене. — Ну що, старосто, готова до нічного пограбування рідного університету?

— Якого пограбування?! — обурилася я, хоча вже гарячково натягувала шолом. — Ми йдемо рятувати наших дурників! Якщо їх відрахують, наш фестиваль накриється мідним тазом. Вперед!

За три хвилини ми вже знову летіли нічними вулицями. Цього разу я притискалася до спини Дена не просто через круті повороти, а від чистого адреналіну. Вітер свистів у вухах, а в голові крутилася лише одна думка: «Якщо нас спіймають, я буду першою старостою в історії факультету, яка отримала догану за нічний злом корпусу».

Ми припаркували Vespa у дворі за корпусом, у тіні старих каштанів, де нас не було видно з вікон охорони.

— Так, план такий, — прошепотів Ден, коли ми підкралися до бічних дверей будівлі. — Головний вхід зачинений, там сидить дядько Гриша з кросвордами. Але на першому поверсі є вікно в кабінеті жіночого туалету, яке ніколи нормально не зачиняється.

— Ти звідки це знаєш, Шатохін? — підозріло примружилася я.

— Журналістське розслідування, Коваль, — підмигнув він. — Лізь першою, я підсаджу.

Я незадоволено пихнула, але сперечатися не було часу. Ден зчепив пальці в "замок", допомагаючи мені піднятися. Його долоні були міцними й надійними. Коли я перелазила через підвіконня, моя куртка зачепилася за ручку, і я ледь не полетіла носом униз на кахель, але Ден встиг підхопити мене за талію, акуратно опустивши на підлогу. Його обличчя на секунду опинилося занадто близько в темряві вбиральні.

— Обережно, старосто. Ти потрібна мені живою, — тихо прошепотів він, перш ніж швидко перемахнути через підвіконня слідом за мною.

Ми навшпиньках вислизнули в коридор. Університет уночі виглядав моторошно: довгі темні коридори, зачинені кабінети, високі тіні від портретів видатних науковців на стінах. Кожен наш крок відлунював, здавалося, на три поверхи вгору.

Ден узяв мене за руку. Його пальці міцно стиснули мої, і це було так природно, що я навіть не подумала заперечувати. Це дарувало дивне відчуття безпеки посеред цього нічного безумства.

— Нам туди, — прошепотів він, вказуючи на темні сходи, що вели в підвал під актовою залою.

Раптом наприкінці коридору почулося важке човгання кроків і свист. Дядько Гриша вийшов на обхід. Промінь його потужного ліхтаря почав повільно сканувати стіни, наближаючись до нашого повороту.

— Сюди! — гарячково прошепотіла я і смикнула Дена на себе, в єдину відчинену нішу — вузьку комірчину для швабр та миючих засобів.

Ми втиснулися туди в секунду перед тим, як промінь ліхтаря ковзнув по тому місцю, де ми щойно стояли. Space був настільки крихітним, що ми буквально зрослися тілами. Мої груди притискалися до його грудей, а обличчя було уткнуте в його шию, де я знову відчула цей божевільний запах хвої та цитрусу.

Ден обхопив мене за талію, притискаючи ще ближче до себе, щоб ми не зачепили швабри, які стояли за нашими спинами. Я чула, як шалено б'ється його серце — так само швидко, як і моє.

Промінь ліхтаря на секунду затримався на щілині дверей комірчини. Я затамувала подих, заплющивши очі. Ден нахилив голову, його губи торкнулися моєї маківки, заспокоюючи. Цей жест був таким ніжним, що в мене всередині все солодко стиснулося.