Частина 5: Скрип дверей та зрадницькі рум'янці

Секунди розтягувалися, мов тепла карамель. Я буквально чула, як шалено калатає моє серце, і була абсолютно впевнена, що Ден також це чує. Його погляд опустився на мої губи, і я мимовільно затамувала подих, уже відчуваючи легке запаморочення від його близькості.

Ще мить — і...

Рип!

Важкі дубові двері актової зали пронизливо заскрипіли на весь простір, відлунюючи від високої стелі.

— Агов, молодь! Ви там не заснули в темноті? — прогримів басовитий голос коменданта, дядька Степана. Нам назустріч по проходу між глядацькими кріслами впевнено крокувала його кремезна постать у незмінному синьому робочому комбінезоні. — Я прийшов глянути, чи ви рубильник не зламали, бо світло в моїй підсобці миготіло, як на дискотеці!

Ми з Деном відскочили один від одного так різко, наче нас обох ударило струмом силою у двісті двадцять вольт.

Я гарячково вчепилася в мікрофон, який усе ще тримала в руці, і почала з превеликим інтересом роздивлятися його металеву сіточку, наче це був найцінніший артефакт епохи династії Мін. Моє обличчя палало так, що на ньому можна було смажити яєчню.

Ден, на диво, зорієнтувався швидше. Він невимушено засунув руки в кишені джинсів, хоча я помітила, як злегка здригнулися його плечі.

— Та ні, дядьку Степане, все під контролем! — гукнув Ден, і його голос прозвучав майже природно, хіба що трішки хрипкіше, ніж зазвичай. — Перевіряємо акустику. Марта якраз готувала свою інавгураційну промову.

— Промову — це добре, — кивнув комендант, зупиняючись біля сцени й підозріло мружачись на наші червоні обличчя. — А чого це ви в такій темряві стоїте? І що це у вас... душно так? Вікна б відчинили, пилюкою ж дихаєте.

— Ми вже збиралися відчиняти, — швидко проговорила я, нарешті знайшовши свій голос. Він прозвучав пискляво, як у першокласниці, яку спіймали на гарячому під час малювання на шпалерах. — Якраз... закінчили.

— Ну-ну, — комендант поправив вуса, у його очах промайнув хитрий вогник. Здається, він чудово розумів, що саме ми тут «перевіряли». — Я рубильник залишаю ввімкненим ще на годину. Тільки дивіться мені, казенне майно не зіпсуйте. І двері замкнути не забудьте!

— Обов'язково, дядьку Степане! Дякуємо! — крикнув Ден йому навздогін.

Як тільки важкі двері знову зачинилися за комендантом, у залі запала оглушлива, майже фізично відчутна тиша. Чарівність моменту розсіялася, залишивши по собі шлейф ніяковості та невисловлених запитань.

Я не знала, куди подіти очі. Моє раціональне «я» всередині мого мозку вже влаштувало першокласний скандал, волаючи: «Марто Коваль, ти прийшла сюди працювати! Які притискання до стіни? Які пальці за вухом?! Це ж Шатохін! Твій головний біль і конкурент!»

— Ну... — порушив тишу Ден. Він підійшов до краю сцени і сів на нього, звісивши ноги вниз. У його погляді знову з'явилася та сама звична, легка маска іронії, але в глибині зелених очей усе ще блукало щось гаряче. — Схоже, дядько Степан врятував тебе від мого жахливого впливу, старосто.

— Мене не треба рятувати, — буркнула я, акуратно кладучи мікрофон на стіл звукорежисера. — Я сама чудово справляюся. І взагалі, нам дійсно треба йти. Вже майже шоста, а мені ще конспект з античної літератури дописувати.

— Конспект, звісно, — тихо хмикнув він. — Свята справа. Не дай боже запізнитися з Одіссеєм до дедлайну.

Я зібрала свої речі в сумку, намагаючись не дивитися на нього. Але коли я спускалася сходами зі сцени, Ден уже стояв внизу, тримаючи в руках мою куртку, яку я необачно залишила на першому ряду крісел.

— Тримай, — він протягнув її мені. Його пальці знову ненароком торкнулися моїх, і я відчула, як дрібні сироти моментально пробіглися моєю спиною. — На вулиці похолоднішало.

— Дякую, — прошепотіла я, швидко одягаючись.

Ми разом вийшли з корпусу. Осінній вечір зустрів нас прохолодним вітром, золотим листям, що шелестіло під ногами, та яскравими вогнями ліхтарів, які щойно загорілися вздовж університетської алеї. Повітря пахло вогкістю та солодкими припізнілими квітами.

Ми йшли мовчки. Це була дивна, незвична для нас мовчанка — без уїдливих шпильок, без суперечок про Excel-таблиці чи хор ветеранів. Ден тримав руки в кишенях куртки, злегка штовхаючи носком кеда каштани, що падали на асфальт.

— Марто, — раптом тихо покликав він, коли ми порівнялися з поворотом до мого гуртожитку.

Я зупинилася і повернулася до нього: — Що?

Він підійшов трохи ближче, дивлячись на мене зверху вниз під м'яким жовтим світлом ліхтаря. Вечірні тіні робили риси його обличчя ще більш чіткими та виразними.

— На рахунок того... що було на сцені, — почав він, і я вперше помітила на його обличчі тінь щирого збентеження. Він ніяково потер потилицю. — Я не хотів тебе налякати чи... ну, ти зрозуміла. Просто... іноді ти буваєш такою кумедно правильної, що мені до біса хочеться вибити тебе з колії. Але сьогодні це було не через це.

Моє серце знову зробило кульбіт. — А через що? — майже беззвучно запитала я, затамувавши подих.

Ден зробив крок ще ближче, так що я знову відчула аромат його парфумів — цитрус та пряне дерево. На його губах з'явилася м'яка, дуже тепла посмішка, від якої в мене всередині все солодко стиснулося.

— Через те, що ти неймовірна, Марто. Навіть коли злишся і обзиваєш мене придурком.

Він підморгнув мені, розвернувся і швидким кроком рушив у бік свого корпусу, залишаючи мене стояти посеред вечірньої алеї з шаленим пульсом, розпатланими думками і абсолютною впевненістю в тому, що моє спокійне першокурсницьке життя остаточно і безповоротно зруйноване.

І найстрашніше було те, що мені це починало подобатися.