Частина 3: Правила війни та кавовий етикет 

Ранок вівторка почався не з кави. Точніше, кава була, але вона знову стала причиною мого нервового тику.

Я сиділа в університетській бібліотеці, намагаючись зосередитися на конспектах з історії зарубіжної літератури. Біля мене лежав мій планер — ідеально розлінований, із кольоровими наліпками та чітким графіком підготовки до фестивалю. Я вже склала список локацій, узгодила час із адміністрацією актової зали та навіть розписала технічні вимоги для сцени. Залишалося найважче: змусити Данила схвалити цей шедевр тайм-менеджменту.

Тінь упала на мій стіл якраз у той момент, коли я виводила ідеальну зелену галочку навпроти пункту «Узгодження з комендантом».

— Бібліотека? Серйозно? — пролунав надто знайомий шепіт над моїм вухом. — Марто, я думав, першокурсники ходять сюди тільки під страхом відрахування, а не добровільно о восьмій ранку.

Я здригнулася від несподіванки і ледь не провела жирну лінію через увесь листок. Ден невимушено висунув стілець навпроти мене і сів, розвалившись на ньому з таким виглядом, наче це був шезлонг на пляжі, а не суворий дубовий стілець у залі наукової літератури.

На ньому була та сама шкіряна куртка, а в руці він тримав паперовий стаканчик. Цього разу закритий кришкою.

— Тримай, — він посунув стаканчик до мене. — Безпечна доза. Капучино з карамеллю. І ні, я на нього не чаклував і не плював, якщо ти про це подумала.

Я підозріло подивилася на стаканчик, а потім на Дена. Його зелені очі знову світилися тим самим насмішкуватим вогником.

— Це спроба підкупу? — я схрестила руки на грудях. — Хочеш, щоб я заплющила очі на те, що ти досі не здав мені сценарій відкриття?

— Це інвестиція в твій гарний настрій, старосто, — Ден сперся підборіддям на долоню, нахиляючись трохи ближче через стіл. — Бо з тим виразом обличчя, який у тебе зараз, ти нагадуєш мені мою вчительку фізики в одинадцятому класі. А вона, повір, була максимально далекою від поняття «романтика».

— Я й не намагаюся бути романтичною, — буркнула я, але стаканчик усе ж притягнула до себе. Теплий картон приємно грів пальці. — Я намагаюся врятувати репутацію нашого факультету. Дивись сюди.

Я розгорнула до нього планер. — Я розписала весь таймінг фестивалю. Кожна хвилина порахована. О 14:00 — урочисте відкриття, слово ректора, потім виступ хору...

Ден раптом тихо засміявся. Цей звук, низький і оксамитовий, змусив моє серце зробити дивний кульбіт.

— Хор? Серйозно? Марто, середній вік учасників нашого хору — десь під сімдесят, якщо рахувати разом із керівником. Студенти заснуть ще до того, як ректор договорить свій третій абзац про «граніт науки».

Він без церемоній забрав із моїх пальців чорну ручку. На мить наші руки зіткнулися — його долоня була гарячою та шорсткою. Мене ніби злегка вдарило струмом, і я швидко відсмикнула руку, сподіваючись, що він не помітив моєї ніяковості.

Ден упевненим рухом закреслив слово «Хор» у моєму ідеальному планері й написав зверху розмашистим почерком: «DJ Set & Stand-Up батл».

— Що ти робиш?! — прошипіла я, боячись порушити тишу бібліотеки, хоча всередині мене все волало від обурення. — Ти зіпсував мою сторінку!

— Я вдихнув життя у твій цвинтар дедлайнів, — парирував він, крутячи ручку між пальцями з неймовірною спритністю. — СтудВесна — це драйв. Ми маємо зачепити людей з першої секунди. Ніякого офіціозу. Нехай ректор вийде в худі й просто скаже «Привіт, народ».

— Ректор? У худі? — я уявила нашого поважного професора Савченка в оверсайз-одязі й мимоволі пирскнула від сміху, швидко прикривши рот долонею.

Зелені очі Дена потеплішали. На його губах з'явилася м'яка, майже щира посмішка, без жодної краплі звичної іронії.

— О, дивись, ти вмієш посміхатися. А я вже думав викликати екзорциста, — тихо сказав він, не зводячи з мене очей.

Під цим поглядом мені раптом стало занадто спекотно. Повітря навколо ніби згустилося, і я раптом гостро відчула аромат його парфумів — свіжий цитрус із пряними нотками деревини. Ми сиділи так близько, що я могла розгледіти золотаві цяточки в його зіницях.

— Ден... — почала я, намагаючись повернути голосу строгість, але він прозвучав якось надто тихо і невпевнено.

— Що, Марто? — прошепотів він, нахиляючись ще на сантиметр ближче. Його погляд плавно опустився на мої губи, і в цей момент у мене в животі наче вибухнула зграя божевільних метеликів.

— Ти... ти заважаєш мені працювати, — нарешті витиснула я з себе, відкидаючись на спинку стільця, щоб розірвати цю небезпечну дистанцію.

Ден задоволено хмикнув, очевидно, задоволений тим, який ефект він на мене справляє. Він повернув мені ручку, знову торкнувшись моїх пальців, цього разу повільно й цілком усвідомлено.

— Гаразд, старосто. Шукаймо компроміс. Я погоджуюся на твого ректора на початку, але тільки якщо він обмежиться трьома хвилинами. А далі — моя програма. Йде у угоду?

Я зробила ковток капучино. Воно було ідеальним — саме таким, як я люблю, з легкою гіркотою і солодкою карамеллю.

— Йде угоду, — тихо погодилася я. — Але якщо сценарій батлу не буде у мене на пошті сьогодні до вечора...

— То ти перетвориш моє життя на пекло? — Ден підвівся, закидаючи рюкзак на одне плече. Він зверху вниз подивився на мене, і в його очах знову спалахнув той самий азартний вогонь. — Чекаю з нетерпінням, Марто. До речі, тобі дуже личить карамельний капучино. Особливо коли ти не намагаєшся мене ним облити.

Він підмигнув мені й швидким кроком рушив до виходу з бібліотеки, залишаючи мене наодинці з моїми розпатланими думками, напівзіпсованим планером і серцем, яке чомусь стукало так, наче я щойно пробігла марафон.