Частина 2: Організаційний комітет пекла

Пляму я сяк-так запрала, але настрій був зіпсований остаточно. Проте справжня катастрофа чекала на мене о третій годині дня, коли декан викликав мене як старосту до свого кабінету.

— Марто, заходь, — посміхнувся Ігор Петрович. — Оскільки ти в нас набрала найбільше балів на вступі й уже виявила лідерські якості, маю для тебе важливе завдання. Наш університет цього року приймає регіональний «СтудВесна» фестиваль. Потрібна людина від першого курсу в оргкомітет. Комунікабельна, зібрана...

— Я з радістю, Ігоре Петровичу! — мої очі загорілися. Це ж ідеальний рядок для резюме. — Контроль, графіки, дедлайни — це моє все.

— Чудово. Твоїм напарником і керівником процесу від старших курсів буде голова нашої творчої спілки. Він хлопець креативний, фонтанує ідеями, але йому трохи бракує системності. Ви доповните один одного. Заходь, Данило!

Двері кабінету відчинилися, і всередину завалився... Він.

Ден. Уже без кави, але все з тією ж самовпевненою посмішкою. Побачивши мене, він на секунду підняв брови, а потім його губи розпливлися в хижому оскалі.

— О, Ігоре Петровичу, ви вмієте підбирати кадри, — Ден невимушено сів у крісло поруч зі мною, обдавши мене тонким ароматом парфумів із нотками цитрусу та (о жах!) тієї самої кави. — Ми з Мартою вже, можна сказати, пройшли через вогонь, воду і подвійний еспресо.

— От і славно, — зрадів декан, не помічаючи, як я пронизую Дена поглядом, здатним вбити кентавра. — Ось вам план заходів. Чекаю від вас перші напрацювання до п'ятниці. Рухайтеся, молодь!

Як тільки двері деканату зачинилися за нашими спинами, я розвернулася до нього: — Навіть не думай. Керувати процесом буду я. Ти просто будеш виконувати те, що написано в таблицях.

Ден зробив крок у мій бік. Він був значно вищим, тому мені довелося закинути голову. На такій відстані я помітила маленьку смішну родимку біля його лівого ока і те, які в нього насправді довгі вії. Стіп, Марто, про що ти думаєш?! Він ворог!

— Таблиці? — Ден нахилився трохи ближче, так що його голос став тихішим і глибшим, викликаючи дивний сиротець по шкірі. — Слухай, старосто. Творчість не живе в Excel. Фестиваль — це емоції, драйв, божевілля. Твої таблички вб'ють усю магію.

— Твоє «божевілля» призведе до того, що під час виступу впаде куліса, — відчеканила я, сміливо дивлячись йому в очі. Мати рідна, чому в нього такий погляд, наче він прораховує мене на три кроки вперед?

— Перевіримо? — Ден раптом посміхнувся зовсім по-іншому — м'яко і якось... азартно. Він протягнув мені руку. — Парі, Марто. Якщо фестиваль пройде за твоїм планом і без жодного факапу — я місяць ношу твій портфель і приходжу на пари в костюмі рожевого фламінго. Якщо виграє мій творчий хаос — ти ідеш зі мною на побачення.

Мій пульс чомусь зрадницьки прискорився, застукавши в скронях. — На побачення? З тобою? Та ні за які гроші в світі!

— Боїшся, що програєш? — він примружився, зачіпаючи моє самолюбство.

— Я? Боюся?! — я буквально закипала від обурення і... дивного, шаленого азарту, який раптом затопив усе тіло. — По руках, Ден. Готуй костюм фламінго. Ти зв'язався не з тією дівчиною.

Я міцно стиснула його теплу, широку долоню. Між нашими руками ніби проскочив справжній електричний розряд. Ден не поспішав відпускати мою руку, тримаючи її на секунду довше, ніж вимагали пристойні правила укладання парі.

— Подивимось, Марто, — тихо сказав він, і в його очах спалахнув такий вогник, що я зрозуміла: цей семестр буде дуже, дуже спекотним.