Глава 6. Справжній смак кохання

Минув рівно тиждень. Спекотне подільське літо безжально плавило асфальт на дорогах, перетворюючи старовинні вулички на філію чистилища, а нескінченні затори на Набережно-Хрещатицькій ставали дедалі довшими, гамірнішими та задушливішими.

В офісі інвестиційної компанії «Прайм Капітал» усе швидко, безболісно повернулося до свого звичного, майже стерильного та механічного ритму. Провідні аналітики більше не бігали посеред робочого дня в Маріїнський парк і не обіймали вікові дерева. Вони знову дисципліновано сиділи, намертво прикуті до своїх панорамних моніторів, і приречено зітхали під тихий, монотонний шелест кондиціонерів. Надважливі лондонські інвестори, як виявилося, нікуди не втекли — контракт століття після короткої паніки був успішно підписаний на три дні пізніше, і фірма знову заробила свої чергові планові мільйони.

Артем сидів у своєму просторому, прохолодному від роботи кондиціонера кабінеті за величезним столом із дорогого темного дерева. Перед ним на шкіряній підставці гордо стояв великий паперовий стакан із найдорожчою, преміальною кавою елітних сортів, яку віддана секретарка Юля щоранку особисто замовляла для шефа в пафосному ресторані на Набережній.

Він зробив один невеликий ковток і мимоволі скривився. Кава була зварена просто ідеально — правильної кулінарної температури, професійного обсмаження, без жодних сторонніх хіпстерських сиропів чи добавок. Але Артему вона зараз здавалася абсолютно безсмачною. Наче він пив звичайну дистильовану воду, в яку випадково засипали сірий порошок.

Взагалі, весь цей довгий тиждень Артем почувався вкрай дивно, якщо не сказати — паршиво. Його раціональний, загартований роками фінансових баталій мозок працював як швейцарський годинник, прораховуючи ризики на три кроки вперед. Але десь глибоко в грудях, прямо під бездоганно білою сорочкою, надійно оселилася якась незрозуміла, хронічна й виснажлива туга. Потужна магічна амнезія від чаю «Ментальний Детокс» повністю, під корінь стерла всі факти тієї божевільної подільської ночі: чоловік не пам'ятав ні істеричного ельфа Пафнутія, ні податкового аудиту для кудлатого лісовика, ні гіркого антидоту пані Марти. Проте його серце, яке на практиці виявилося значно менш раціональним, ніж він звик думати, затято й агресивно відмовлялося забувати саму емоцію. Фантомний біль від втраченого дива виявився сильнішим за магічне забуття.

Він раз у раз ловив себе на абсолютно нелогічній, дивній для серйозного мільйонера звичці: Артем підходив до панорамного вікна і довго, напружено дивився на протилежний бік вулиці Межигірської. Туди, де за густими кущами нахабного дикого плюща ховалася маленька, непоказна кав'ярня з вивіскою «Подільський відьмак». Навіть не маючи спогадів про зілля, він чітко, до найдрібніших деталей згадував гострі, як бритва, іронічні кпини русявої дівчини за стійкою, дивовижний примруж її зелених очей і ті дивні, пронизливі слова про «ніжність і квіти, яких йому в житті критично не вистачає».

Артем важко зітхнув, повільно витягнув із внутрішньої кишені піджака свій елітний шкіряний гаманець і випадково зачепив кінчиками пальців маленький, цупкий шматочок картону, який дивно застряг між золотими кредитними картками. Чоловік із цікавістю дістав його на світло кондиціонованого кабінету. Це була дизайнерська крафтова візитка з силуетом нахабного чорного кота та витонченим каліграфічним написом: «Кав'ярня „Подільський відьмак“. Особливий, індивідуальний підхід до кожного клієнта. Магістр кулінарної емпатії Ліна». На звороті цієї візитки яскраво-рожевим офісним маркером було розмашисто, з дивним натхненням намальоване велике, криве й пухке серце.

Артем дуже довго, не кліпаючи, дивився на цей рожевий малюнок. Його внутрішнє єство та підсвідомість точно підказували, що він сам, власноруч намалював це неподобство, хоча залізна бізнес-логіка впевнено кричала, що генеральний директор успішної інвестиційної компанії фізично не займається подібними дурницями на своєму робочому місці під час дедлайнів.

— Магістр емпатії... — ледь чутно, дуже тихо пробурмотів під ніс Артем, і якась фантомна посмішка на мить торкнулася його суворих губ.

Він раптом абсолютно рішуче підвівся зі свого ергономічного крісла, застебнув на всі ґудзики дорогий піджак, підхопив крокодилячий портфель і стрімко вийшов із кабінету, навіть не глянувши на палаючі монітори з фінансовими графіками. Юля на ресепшені лише мовчки проводжала його занепокоєним, наляканим поглядом, але цього разу про екологічні десанти та обійми з деревами шеф нічого не сказав, що вже було хорошим знаком.

У кав'ярні «Подільський відьмак» у цей самий час панувала післяобідня, лінива й затишна тиша. Клієнтів майже не було, спека вигнала всіх до фонтанів. Лише величезний триколірний кіт Броніслав безсоромно і дуже голосно хропів на самій верхній полиці, підставивши своє пухове біле пузо під теплі промені сонця, що пробивалися крізь зарості дикого плюща.

Ліна мляво стояла за барною стійкою, без жодного ентузіазму перебираючи баночки з магічними тоніками та заспокійливими екстрактами. Настрій у неї весь тиждень був відверто паршивий, якщо не сказати — депресивний. Навіть Пафнутій, чий мобільний додаток завдяки заспокійливим круасанам знову тріумфально піднявся до рейтингу чотири і дев'ять зірочок, сьогодні не зміг її розвеселити своїм пафосним ельфійським бурчанням про квартальні звіти. Дівчина з жахом ловила себе на думці, що щиро сумує за тим пихатим директором у костюмі-трійці. Без його раціонального, занудного мислення та нескінченних бізнес-термінів її фірмові іронічні шпильки більше не мали колишнього азарту та смаку. Вона просто варила звичайну каву.