Глава 4: Закритий сектор на Лисій горі

Відьма-бариста, яку в авторитетних магічних колах Подолу звали просто пані Марта, з кулеметним гуркотом поставила на заляпану кавою мідну стійку порожню важку джезву.

— Магічного імбиру немає і найближчим часом не передбачається, — відрізала вона, залізно поправляючи свою фіолетову шовкову хустку. — Весь подільський стратегічний запас учора під нуль викупили голодні німфи для своїх антицелюлітних обгортань перед щорічним русалчиним балом. Єдине місце в радіусі ста кілометрів, де зараз можна власноруч дістати свіжий корінь — це заповідний, закритий сектор Лисої гори. Але туди пересічним відьмам просто так не зайти — там зараз сезонне, агресивне цвітіння лісовиків. Вони там дикі, злі, неадекватні і вимагають непомірну плату за вхід на свою територію.

— Лісовики? — Артем, який усе ще романтично тримав у руках свій пожовклий, напівмертвий букет із корінням, миттєво занотував щось у свій айфон. — Звучить як класичне незаконне захоплення комунальної земельної ділянки та банальний рекет у стилі дев'яностих. Ліно, смарагдова моя, навіть не хвилюйся. Я свого часу на відмінно пройшов триденний тренінг із жорстких переговорів у стилі «Гарвардської бізнес-школи». Ми вийдемо на цю вашу заповідну гору і проведемо з цими лісовими баронами повну реструктуризацію умов співпраці! Вони нам ще й доплатять за право перебувати в нашому інвестиційному портфелі!

Ліна лише приречено, з глибоким екзистенційним стогоном закрила обличчя обома долонями.

— Пані Марто, благаю, дайте мені просто звичайної отрути для щурів... — тихо, майже плачучи, попросила вона. — Бажано з полуничним смаком.

— Отрути немає, ліцензію відібрали, а от ліхтарик тримайте, — важко зітхнула відьма, без церемоній виштовхуючи їх обох через темний чорний вихід кав'ярні прямо в подільські двори. — У вас залишилося максимум дві години, поки чари «Палання» остаточно не вкорінився в його серцевому м'язі назавжди. Тоді він точно стане твоїм вічним рабом. Рухайтеся!

Через сорок хвилин важкого підйому подільські трамвайні колії та цивілізація залишилися далеко позаду. Нічна, таємнича Лиса гора зустріла їх густим туманом, грізним шумом старезних вікових дубів та дуже підозрілим, шелестливим звуком у придорожніх кущах. Звичайні кияни обходили це містичне місце десятою дорогою, наслухавшись міських легенд, але для магічного Києва це був елітний, закритий природний заповідник.

Артем, як і личить упевненому в собі топменеджеру, рішуче крокував попереду. Його колись дзеркальні лаковані туфлі безжально ковзали по мокрому, слизькому моху, а дорогі дизайнерські штани чіплялися за колючі кущі шипшини, залишаючи на тканині перші пафосні дірки. Але він навіть не зважав на ці побутові дрібниці. Чоловік упевнено світив ліхтариком смартфона вперед, наче першовідкривач нових ринків збуту.

— Знаєш, Ліно... — раптом тихо сказав він.

Його голос уперше за весь цей божевільний день пролунав без того надмірного, екзальтованого магічного пафосу та віршів про пристрасть. Він став значно тихішим, спокійнішим і... якимось справжнім.

— Навіть якщо цей ваш елітний квест-перформанс коштує купу грошей і я зараз псую свій найкращий костюм — я ні на секунду не шкодую, що пішов з тобою. Я... я вперше за останні п'ять років не перевіряю робочу пошту кожні дві хвилини. Навіть телефон сховав у кишеню. Тут, чорт забирай, неймовірно гарно. Повітря пахне не паперами, не кавою з автомату і не стресом... воно пахне мокрою хвоєю та свободою.

Ліна здивовано подивилася на його чіткий профіль у тонкому світлі телефонного ліхтарика.

— Серйозно? — іронічно примружилася вона, намагаючись намацати свій звичний захисний скепсис. — А як же акції Apple? Як же поважні лондонські інвестори, яких я сьогодні вранці так безжально й цинічно позбавила вашої дорогоцінної компанії?

— Інвестори почекають, — Артем раптом зупинився як укопаний і повільно повернувся до неї.

Магія «Еспресо-Палання» через нічну прохолоду, фізичну втому та чисте гірське повітря почала потроху слабшати, оголюючи під рожевим туманом його справжні, зазвичай глибоко приховані думки.

— Насправді, Ліно, я прийшов до тебе сьогодні вранці не просто за порцією кави. Я останні три дні уважно спостерігав за вашим дивним кафе з вікна свого кабінету на тридцятому поверсі. Усі люди навколо біжать, метушаться, живуть за розкладом, як запрограмовані роботи. А ти... ти стояла за своєю барною стійкою, щось кумедно бурмотіла собі під ніс, смішно танцювала під радіо і виглядала такою... живою. Мені просто дуже, катастрофічно захотілося побути поруч із кимось, хто не рахує секунди до дедлайну та копійки до прибутку. Хоча кава твоя, якщо чесно — все одно рідкісна, неадекватна гидота.

Ліна аж поперхнулася від такої раптової відвертості. Вона вже приготувалася вислуховувати чергові магічні бредні про «смарагдові очі» та «неземне кохання», а почула справжнє, щире зізнання смертельно втомленої від вічного успіху людини. Її відьмацьке серце раптом зрадницьки і дуже голосно тенькнуло.

— Ей, взагалі-то мій «букет пристрасті» має преміальні оцінки на міжнародних конкурсах барист! — тихо, майже без звичного сарказму відповіла вона, відчуваючи, як її залізобетонний оборонний бар'єр починає з тріском руйнуватися.

Раптом із густих, вологих заростей дикої папороті з тріском вилізло щось величезне, кудлате і візуально схоже на старий пеньок, порослий зеленим мохом. Воно мало великі, круглі совині очі, які світилися в темряві, та важкі сукуваті руки. Це був охоронець заповідного сектора — Головний Лісовик Подолу.