РОЗДІЛ 10. Час розплати

Понеділок вранці зустрів університет тишею перед бурею. О сьомій годині ранку на головному інформаційному порталі міста вийшло розслідування під заголовком: *«Тіньова академія: як керівництво провідного ВНЗ відмиває мільйони на студентських благодійних внесках»*. Автор: Марта Коваль.
Матеріал був бездоганним. Жодних емоцій, тільки сухі факти, копії документів, виписки з банківських рахунків та підписи декана та голови студентського самоврядування — Артема. Стаття розлетілася по студентських чатах зі швидкістю лісової пожежі. Вже о дев’ятій ранку біля корпусу ректорату стояли дві машини місцевих телеканалів.
Я йшла по коридору до зали засідань вченої ради, де мав відбутися розподіл місць на стажування. На мені були звичайні джинси та біла сорочка, волосся зібране у хвіст. Я знову була собою — не смарагдовою принцесою з балу, а журналісткою, яка знає ціну своєму слову. Поруч зі мною впевнено крокував Ден. Його присутність дарувала мені відчуття абсолютної, залізобетонної безпеки.
Біля дверей зали засідань панував хаос. Студенти шушукалися, викладачі з блідими обличчями бігали з кабінету в кабінет. Раптом двері деканату відчинилися, і звідти вискочив Артем. Його обличчя було не просто блідим — воно було сірим, очі хаотично бігали, а руки тремтіли так, що він не міг влучити пальцем по екрану телефона.
Побачивши нас, він зупинився. У його погляді більше не було ні пихи, ні зневаги. Тільки чистий, тваринний жах.
— Марто… що ти зробила? Навіщо?! Ти ж знищила мене! Мене щойно викликали до ректора, там представники прокуратури! — закричав він, підбігаючи до нас. — Ти збожеволіла? Я ж любив тебе! Ми ж два роки були разом!
— Ти любив не мене, Артеме. Ти любив конспекти, які я за тебе писала, і зручність, яку я тобі створювала, — спокійно відповіла я, навіть не зупиняючись. — А коли з’явилася можливість вигіднішої партії, ти просто викинув мене, як прочитану газету. Ти сам підписував ці документи. Ти сам обрав цей шлях.
— Це все він! — Артем ткнув тремтячим пальцем у бік Дена. — Це цей бариста тебе підмовив! Він підставив мене!
Ден зробив крок уперед, злегка затуляючи мене своїм плечем. Його погляд був холодним і байдужим, як лезо ножа.
— Тобі ніхто не заважав жити чесно, Артемчику. Ти вважав, що якщо у тебе є костюм і татко твоєї дівчини в кріслі декана, то ти можеш витирати ноги об людей. Але світ працює трохи інакше. Кава, яку ти так зневажав, іноді буває занадто гіркою для тих, хто звик до солодкого життя. А тепер зникни з очей. Нам час на розподіл.
В цей момент з кабінету вийшла Ліза. Її білий костюм більше не виглядав бездоганно, макіяж злегка потік, а в очах не було й сліду колишньої величі. Вона подивилася на мене з такою люттю, що здавалося, повітря навколо заіскрилося. Проте вона не сказала ні слова. Вона просто пройшла повз, міцно тримаючи під руку свого батька-декана, якого під конвоєм викликали до кабінету ректора. Їхня епоха безкарності закінчилася цього ранку.
Розподіл стажувань пройшов дивовижно швидко. Комісія, очолювана вже представниками міністерства, які екстрено прибули через скандал, зачитала результати рейтингу.
— Марта Коваль. Перше місце в загальноуніверситетському рейтингу. Направлення на переддипломне стажування до головного офісу всеукраїнського інформаційного агентства в місті Київ.
Я підійшла до столу, взяла свій офіційний бланк із гербовою печаткою і підписала документ. Коли я повернулася на своє місце, Ден зустрів мене міцними обіймами.
— Вітаю, столична журналістко, — тихо прошепотів він мені у волосся. — Ти зробила це.
— Ми зробили це, Дене, — відповіла я, стискаючи документ у руках. — Але що тепер буде з кав’ярнею? І з нами? Київ так далеко…
Ден відсторонився, взяв моє обличчя у свої великі, теплі долоні й чарівно посміхнувся своєю фірмовою посмішкою, від якої моє серце знову пропустило удар.
— По-перше, нова адміністрація університету вже продовжила мені оренду на п'ять років як «потерпілому від режиму колишнього декана», — підмигнув він. — А по-друге… ти дійсно думала, що я залишу тебе саму в тому великому, небезпечному Києві? Мій партнер Макс давно хотів повністю викупити мою частку в цій кав’ярні, він марить цим бізнесом. Грошей від продажу мені якраз вистачить, щоб відкрити нову, набагато більшу кав’ярню на Хрещатику. Прямо навпроти твого нового офісу.
Я здивовано відкрила рот, не вірячи своїм вухам.
— Ти… ти переїжджаєш зі мною?
— Я ж казав тобі в парку, Марто: відтепер я варю каву виключно для однієї журналістки. І я не збираюся порушувати це правило. Жодне з наших правил ми не порушимо. Крім третього, звісно. Його ми офіційно скасовуємо.
Він нахилився і поцілував мене прямо посеред зали засідань, на очах у здивованих членів комісії та студентів. І цей поцілунок був найсолодшим із усіх, які я коли-небудь пробувала. Наша кава з присмаком помсти перетворилася на міцний, гарячий напій, який тепер грів нас обох, обіцяючи попереду довге, яскраве і абсолютно справжнє майбутнє.