РОЗДІЛ 9. Капкан для мажорів

Весь вечір четверга я провела, дивлячись в одну точку на стіні своєї кімнати. Чернетка статті лежала на столі, але літери розпливалися перед очима, перетворюючись на брудні чорні плями. Ультиматум Лізи отруїв усе те світле й чисте, що тільки-но почало зароджуватися між мною і Деном. Я почувалася загнаною в глухий кут звірюкою. Моя омріяна кар’єра, сотні безсонних ночей над конспектами, майбутнє в столичному виданні, до якого залишався один крок — усе це опинилося на одній шальці терезів. А на іншій… на іншій був Ден. Його щира посмішка, його тепла долоня на моїй спині, його кав’ярня, яка була для нього не просто бізнесом, а символом незалежності від цього заносчивого університетського світу.
Як я могла пожертвувати його справою заради власного егоїзму? Якби не я, якби не цей безглуздий бал і моя жадоба помсти, Артем з Лізою навіть не згадали б про існування кав’ярні «У Ліса». Я сама принесла цю біду на його поріг.
У п'ятницю вранці я прийшла до кав'ярні з твердим наміром удавати, що нічого не сталося. Я випила свій лате, намагаючись посміхатися якомога природніше, але Ден з першої ж хвилини відчув фальш. Він занадто добре навчився читати мій емоційний стан за ці три місяці моїх мовчазних посиденьок за кутовим столиком.
— Марто, ти тримаєш філіжанку так, наче збираєшся кинути її в когось, — тихо сказав він, сідаючи навпроти мене, коли потік клієнтів трохи зменшився. — І твої очі… Ти знову не спала. Тільки тепер не через курсову. Що сталося? Артем знову крутився поруч?
— Ні, все гаразд, Дене. Просто переддипломний мандраж, — збрехала я, опустивши погляд на дерев'яну поверхню столу, щоб він не помітив моєї паніки. — Багато справ на кафедрі.
Ден примружив очі, уважно розглядаючи моє обличчя, але нічого не сказав. Він лише м'яко стиснув мої пальці своєю гарячою долонею і повернувся до роботи. Я подумала, що мені вдалося його обдурити. Як же сильно я помилялася.
Я не знала, що Ден мав власні джерела інформації в університеті. Його найкращий друг Макс, якого минулого року так цинічно підставила Ліза, залишив по собі чимало зв’язків серед студентської ради та технічного персоналу ректорату. Крім того, Ден був не просто «хлопчиком, який тисне на кнопки кавомашини», як зневажливо назвав його Артем. Він був людиною, яка вміла слухати і збирати інформацію. Студенти в кав’ярні часто розмовляли надто голосно, вважаючи баристу просто частиною інтер’єру.
Вже ввечері того ж дня, коли я повернулася додому, мій телефон затремтів від повідомлення. Це був не Ден. Це був Макс, з яким я бачилася лише раз.
*«Марто, Ден знає про ультиматум Лізи. Він дізнався через секретаря деканату, яка заходить до нас за безкоштовними макарунами. Цей придурок збирається власноруч підписати відмову від оренди в понеділок вранці, щоб декан не чіпав твій рейтинг на розподілі. Він хоче врятувати твій Київ. Зупини його, бо він зруйнує все, що має»*.
Екран телефона випав із моїх німіючих пальців на ліжко. Серце заколотилося у шаленому, хворобливому ритмі. Ден вирішив пожертвувати кав’ярнею заради мене. Він збирався тихо піти в тінь, віддати свій бізнес на розтерзання корумпованому декану, аби тільки я отримала своє омріяне стажування. Це було так в його стилі — шляхетно, безжально до самого себе і абсолютно безглуздо.
Я схопила куртку і вилетіла з квартири. Мені було байдуже, котра година. Я знала, де він. О десятій вечора кав’ярня вже була зачинена для відвідувачів, але всередині завжди горіло тепле світло, коли він підраховував виручку чи робив ревізію зерна.
Я практично вибила скляні двері, мідний дзвіночок надривно задзеленчав. Ден стояв біля кавомашини, тримаючи в руках якісь папери. Побачивши мене — розпатлану, з диким поглядом і важким диханням — він навіть не здивувався. Він лише повільно поклав документи на стійку. Це були бланки розірвання договору оренди.
— Ти збожеволів! — закричала я прямо з порога, підбігаючи до нього. — Що це таке, Денисе?! Ти збирався просто віддати їм усе? Закрити кав’ярню через цих двох нікчем?!
— Марто, заспокойся, — тихо і владно сказав він, намагаючись взяти мене за руки, але я вирвалася.
— Ні, я не заспокоюся! Ти не маєш права цього робити! Це моя провина, моя дурна помста привела їх сюди. Якщо хтось і має відмовитися від чогось, то це я! Я залишуся тут, мені плювати на цей Київ, я знайду іншу роботу! Але ти не закриєш справу свого життя через мажорів, які вважають, що їм усе дозволено!
Ден раптово зробив крок уперед, перехопив мої зап’ястя і притиснув мене до стійки, змушуючи зупинитися і вислухати його. Його очі горіли тим самим небезпечним, запеклим вогнем, який я бачила на балу.
— А тепер послухай мене, Марто, — його голос був тихим, але в ньому відчувалася залізна, незламна сила. — Кав’ярня — це просто стіни, столи і кавомашина. Я відкрив її один раз, і якщо знадобиться, відкрию в іншому місці, ще кращу. Але твій талант, твої чотири роки каторжної праці, твій шанс вирватися з цього корумпованого болота — це те, що буває раз у житті. Я не дозволю Артему вкрасти твоє майбутнє. Я не дозволю Лізі топтатися по тобі. Ти поїдеш у Київ, і це не обговорюється.
— Ні! — сльози розпачу душили мене. — Я не зможу там жити, знаючи, яку ціну ти за це заплатив! Я не хочу такої перемоги, Дене!
Ден пильно подивився на мене, і раптом його жорстокі лінії обличчя розгладилися. Він притиснувся своїм лобом до мого, важко зітхнувши.
— Хто сказав, що ми програємо, партнерко? — раптом прошепотів він, і в його голосі знову з’явилися ті самі іронічні нотки, від яких у мене всередині все переверталося. — Ти ж майбутній журналіст-розслідувач, Марто. Невже ти думаєш, що я дійсно збирався просто піджати хвоста і піти? Я збирався підписати ці папери лише для того, щоб виграти нам час до вівторка. У мене є план. Але для цього мені потрібна твоя професійна допомога. Ми не просто захистимо кав’ярню. Ми влаштуємо такий вибух, що декан сам буде просити нас залишитися.
Я відсторонилася, витираючи сльози і здивовано дивлячись на нього.
— Який план?
Ден хижо посміхнувся і підсунув мені іншу теку — ту, що лежала під бланками оренди.
— Пам’ятаєш, Ліза казала про невідповідності в паперах? Мій друг Макс перед тим, як його відрахували, встиг скопіювати з комп’ютера деканату дещо цікавіше. Тексти фінансових звітів благодійного фонду університету, яким керує батько Лізи. Там мільйони гривень студентських внесків ідуть на «ремонт корпусу», який ніхто ніколи не робив. А знаєш, хто числиться головним юристом і підписує ці звіти з боку студентів? Наш дорогий Артемчик. Йому вже зараз світить не стажування в Києві, а цілком реальний термін за підробку документів та розкрадання коштів.
У мене перехопило подих. Цифри на роздрукованих сторінках були вражаючими. Це була не просто університетська плітка — це був готовий, залізобетонний матеріал для кримінального розслідування.
— Нам потрібна була лише хороша стаття, написана професійно, з усіма журналістськими стандартами, щоб жоден суд не назвав це наклепом, — Ден підморгнув мені. — Стаття, яка вийде на головному незалежному порталі міста в понеділок вранці. Прямо перед розподілом стажувань. Що скажеш, Марто? Напишеш свій перший справжній бестселер?
Я дивилася на теку, потім на Дена. Адреналін знову змив увесь страх. Помста закінчилася. Почалася справедливість.
— Дай мені ноутбук, — рішуче сказала я, скидаючи куртку. — І звари мені набагато більше, ніж подвійний еспресо. Ця ніч буде дуже довгою.