РОЗДІЛ 7. Межа кипіння

Я бігла, не розбираючи дороги. Сонце нещадно палило розпечений асфальт, але всередині мене все заціпеніло від арктичного холоду. Позаду залишався корпус університету, галаслива вулиця і ця клята кав’ярня, яка за кілька днів стала епіцентром мого особистого всесвіту. Я забігла вглиб старого університетського парку — туди, де вікові каштани утворювали густу тінь, ховаючи від зайвих очей пошарпані дерев’яні лавки та покручені часом доріжки.
Тут майже нікого не було. Я зупинилася біля старого фонтану, який уже років десять не працював, і нарешті дозволила собі вдихнути на повні груди. Легені обпекло гарячим повітрям. Сльози, які я так відчайдушно намагалася стримати, усе ж прорвали оборону, залишаючи вологі доріжки на щоках.
Яка ж я дурна. Наївна, закомплексована дурепа, яка на мить повірила в казку. Повірила, що розкішний, впевнений у собі хлопець з татуюваннями та посмішкою грішника дійсно міг розгледіти щось особливе в дівчині, яка два роки була просто безкоштовним додатком до Артема. Шоу закінчилося. Бал пройшов. Ми розгромили мого колишнього, утерли носа Лізі, і актори повернулися до своїх звичних ролей. Для Дена цією роллю було фліртувати з кожною зустрічною красунею, залишаючи серця на молочній пінці.
— Марто! Марто, почекай, дідько тебе лисого забирай! — пролунав здалека знайомий, важкий подих.
Я здригнулася і різко повернулася. Ден біг до мене через алею. Його чорна футболка злегка прилипла до тіла, волосся було абсолютно розпатлане вітром, а в очах читалося щось, схоже на суміш люті та паніки. Він важко дихав, коли зупинився за два кроки від мене, спершись руками об коліна.
— Ти... ти бігаєш як професійний спринтер, — вицідив він, намагаючись відновити дихання. — Що це за демонстративний втеча з поля бою?
— Іди назад, Денисе, — мій голос прозвучав напрочуд тихо, але в ньому було стільки льоду, що Ден миттєво вирівнявся. — Тебе там чекає твоя «королева почуттів». Кава холоне. Не варто змушувати таку дівчину чекати, вона ж може образитися і піти до іншого баристи.
Ден на мить застиг, а потім його брови злетіли вгору, і на губах з'явилася та сама лінива, нахабна посмішка, яка зараз дратувала мене більше, ніж усе інше у світі.
— Чекай-но. Ти що... ревнуєш? — запитав він, роблячи крок уперед.
— Я? Ревную?! — я відчула, як у мені закипає справжня, неконтрольована журналістська лють. — Та хто ти такий, щоб я тебе ревнувала? Ми уклали угоду, Денисе! Проєкт «Помста». Три правила, пам’ятаєш? І третє правило, яке ти сам так пафосно озвучив: ми не закохуємося одне в одного!
Я зробила крок назустріч, майже втупившись пальцем у його міцні груди.
— Мені байдуже, з ким ти фліртуєш, кому ти малюєш серця на лате і кого ти збираєшся тягнути у своє ліжко цієї суботи! Але мені не байдуже, коли з мене роблять посміховисько! Артем щойно в коридорі розповів мені, що я для тебе — просто чергова двотижнева іграшка. І я приходжу в кав’ярню, щоб сказати, що наше шоу закінчено, а ти вже стоїш там і тримаєш за руки іншу! Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку?! Якщо Ліза це побачить, уся наша «ідеальна пара» розсиплеться як картковий будинок, і вони знову будуть сміятися з мене!
Я задихалася від емоцій, слова вилітали кулеметною чергою, а сльози знову почали заважати бачити його обличчя. Я відвернулася, витираючи щоки тильною стороною долоні, ненавидячи себе за цю слабкість.
Раптом Ден зробив стрімкий рух. Його великі, гарячі долоні лягли на мої плечі, і він змусив мене повернутися до себе. Його обличчя було всього за кілька сантиметрів від мого, і тепер на ньому не було жодної краплі іронії. Тільки запекла, концентрована серйозність.
— По-перше, забудь усе, що патякає твій недолугий колишній. Його думка має цікавити тебе менше, ніж торішній сніг, — його голос вібрував від напруги. — По-друге, Аліна — це постійна клієнтка, яка просто намагалася випросити у мене безкоштовний сироп і знижку на макаруни. Вона завжди так поводиться, з усіма. Це її манера спілкування, і мені на неї абсолютно наплювати. Я не тримав її за руку, Марто. Це вона торкнулася моїх пальців, і я навіть не встиг зреагувати, бо в цей момент у двері зайшла ти з таким виглядом, наче збираєшся підірвати цей клятий світ.
Він стиснув мої плечі трохи сильніше, змушуючи мене дивитися прямо в його темні, майже чорні зараз очі.
— А по-третє... і це найважливіше. Ти дійсно думаєш, що все це — просто шоу? Ти думаєш, я витратив купу грошей на сукню, одягнув цей дурний смокінг, терпів твого Артемчика і цілував тебе на терасі тільки заради того, щоб помститися Лізі за друга, якого я не бачив уже пів року?!
Я застигла, боячись навіть поворухнутися. Моє серце пропустило кілька ударів, а потім застукало так, наче хотіло пробити ребра.
— Що... що ти маєш на увазі? — прошепотіла я, втрачаючи весь свій войовничий запал.
Ден важко зітхнув, випустив мої плечі й запустив п’ятірню у своє волосся, остаточно його заплутуючи. Він відійшов на крок, повернувшись до мене профілем, і тиха судома пройшла по його щелепі.
— Я маю на увазі, що я повний ідіот, Марто, — тихо, майже глухо сказав він. — Бо я сам вигадав це кляте третє правило, і я сам же першим його порушив. Причому ще задовго до того, як Артем написав тобі те смс. Я спостерігав за тобою в кав’ярні три місяці. Дивився, як ти сидиш за тим кутовим столиком, обкладена підручниками, як ти кусаєш губу, коли не можеш сформулювати тезу для статті, як ти відмовляєшся від цукру, але потайки замовляєш карамельний топінг. І я бачив, як цей нікчема тебе не помічає. Як він приймає твою турботу як належне. Коли я побачив тебе в сльозах того дня, у мені просто щось вибухнуло. Мені потрібен був привід. Будь-який привід, щоб підійти до тебе, витягнути тебе з його тіні й змусити подивитися на мене.
Він знову повернувся до мене. У його погляді зараз було стільки вразливості, що я ледь не задихнулася від почуттів, які нахлинули на мене гігантською хвилею.
— Поцілунок на терасі не був інструктажем, Марто. Це було єдине, що було по-справжньому щирим за весь той вечір. Я хотів поцілувати тебе з першої секунди, як побачив у тій смарагдовій сукні. І якщо ти зараз скажеш, що для тебе це була лише гра і бізнес-проєкт... що ж, тоді я зараз повернуся в кав’ярню і дійсно наллю Аліні подвійну порцію сиропу від горя.
Я дивилася на нього, і світ навколо нас, здавалося, нарешті зупинив свій божевільний біг. Каштани тихо шелестіли над головою, десь далеко шуміло місто, а переді мною стояв хлопець, який щойно зруйнував усі мої страхи однією короткою промовою. Усі його маски були скинуті. Не було більше зухвалого баристи Дена. Був просто Денис — хлопець, який три місяці закохано дивився на мене крізь кавовий пар.
Я зробила крок уперед, долаючи ту саму відстань, яка так лякала мене останні дні. Моя рука — цього разу абсолютно впевнена — лягла йому на груди, прямо туди, де під чорною тканиною футболки шалено калатало його серце.
— Тільки спробуй налити їй хоч краплю сиропу, Денисе, — прошепотіла я, відчуваючи, як на губах з’являється перша за весь цей день справжня, щаслива посмішка. — Я тоді особисто напишу про твою кав’ярню таку розгромну статтю в університетську газету, що до тебе навіть бродячі коти заходити перестануть.
Ден на мить застиг, перетравлюючи мої слова, а потім у його очах спалахнуло таке чисте, тріумфальне світло, якого я ніколи раніше не бачила. Він одним рухом притягнув мене до себе, обіймаючи так міцно, наче боявся, що я знову можу кудись утекти.
— Обіцяю, Марто, — прошепотів він мені в маківку, вдихаючи запах мого волосся. — Відтепер у моєму закладі кава готується виключно для однієї журналістки. І вона завжди буде з присмаком чогось набагато солодшого, ніж помста.
Ми стояли обійнявшись посеред старого парку, і я нарешті зрозуміла: правила існують для того, щоб їх порушувати. Особливо, якщо це правила фіктивного роману, який так несподівано став початком чогось справжнього.