РОЗДІЛ 6. Гіркі ноти та солодкі ілюзії

Після розмови з Артемом коридори університету здавалися мені занадто тісними, а повітря — занадто густим. Слова колишнього, попри всю їхню очевидну заздрість, застрягли в моїй голові, як заноза. *«Він пограється і покине тебе через два тижні. Ти для нього просто чергова іграшка»*. Я намагалася переконати себе, що це лише безсила злість хлопця, чиє его щойно розтоптали на очах у всього курсу. Але десь глибоко в душі, там, де ще тремтів спогад про нічний поцілунок на терасі, оселився липкий, холодний страх.
Що я насправді знала про Дениса? Що він варить найкращий еспресо в радіусі кількох кілометрів? Що він має татуювання, розкішний смокінг і таємничого друга, якого колись образила Ліза? Це було занадто мало для того, щоб так безтурботно кидатися в його таємничий всесвіт.
Я майже бігла через дорогу, ігноруючи сигнали автівок та здивовані погляди однокурсників. Мені потрібно було почути від нього, що суботній поцілунок не був частиною його «інструктажу». Мені потрібно було повернути контроль над власним життям, яке останнім часом нагадувало американські гірки.
Двері кав'ярні «У Ліса» звично дзенкнули мідним дзвіночком. У залі було галасливо: обідня перерва зібрала тут чимало студентів. Але я не бачила нікого, крім нього. Ден стояв за стійкою, спиною до входу, зосереджено збиваючи молоко в пітчері. Його рухи були чіткими, професійними та заворожуючими.
Я зробила крок уперед, але раптово зупинилася, наче наштовхнулася на невидиму стіну.
З іншого боку стійки, якраз там, де зазвичай стояла я, спираючись ліктями на дерев'яну поверхню, сиділа дівчина. Не просто дівчина. Це була Аліна — першокурсниця з факультету міжнародних відносин, яку в університеті називали не інакше як «королевою почуттів». Вона мала розкішне довге чорне волосся, пухкі губи та манери, від яких у половини викладачів перехоплювало подих. Вона сміялася — тихо, кокетливо, закидаючи голову назад і демонструючи ідеальну шию.
Ден повернувся, поставив перед нею стаканчик із малюнком розкішного серця на кавовій пінці та щось тихо сказав. Аліна заклично посміхнулася, протягнула руку і... грайливо торкнулася його пальців, затримуючи свою долоню на його руці набагато довше, ніж цього вимагали правила етикету при отриманні напою.
Ден не прибрав руку. Він лише ліниво посміхнувся своєю фірмовою, злегка нахабною посмішкою, яка ще два дні тому була адресована мені.
Усередині мене щось обірвалося і з гуркотом полетіло вниз. Усі слова Артема в одну секунду набули залізобетонної ваги. *«Ти для нього просто чергова іграшка»*. Звісно. Якою ж дурницею було повірити, що хлопець, навколо якого щодня крутяться десятки таких красунь, раптом розгледів щось особливе в мені. Ми просто уклали угоду. Я була зручним інструментом для його власної помсти Лізі. Шоу закінчилося, бал пройшов, актори вільні.
Я зробила крок назад, намагаючись непомітно вислизнути з кав'ярні, поки Ден не помітив мого ганебного відступу. Але мідний дзвіночок над дверима зрадницьки голосно бамкнув, коли я зачепила його плечем.
Ден миттєво підняв голову. Його погляд перетнув залу і зафіксувався на мені. Усмішка на його обличчі згасла, а очі звузилися.
— Марто! — гукнув він, залишаючи пітчер на стійці й збираючись вийти в зал.
Але я вже не слухала. Я штовхнула важкі скляні двері й вилетіла на вулицю, задихаючись від сорому, образи та розчарування. Сльози, які я так ревно стримувала під час розмови з Артемом, тепер гарячими краплями котилися по щоках, розмиваючи залишки моєї дурної, наївної впевненості. Кава з присмаком помсти виявилася занадто гіркою.