РОЗДІЛ 4. Танці на мінному полі

Музика змінилася. Скрипки поступилися місцем глибокому, оксамитовому звучанню віолончелі, а світло в залі стало ще більш приглушеним, залишаючи лише золотисті промені прожекторів, що повільно ковзали по паркету. Ден не чекав на мою відповідь. Він упевнено повів мене в центр кола, де вже кружляли кілька пар.
Його права рука щільно лягла на мою відкриту спину, і я знову відчула цей контраст: його гаряча долоня і прохолодний шовк моєї сукні. Ланцюжки на спині тихо дзенкнули. Ліву руку я поклала йому на плече, відчуваючи під пальцями цупку тканину смокінга. Ми рухалися дивовижно синхронно, наче репетирували цей танець тижнями, а не стояли вперше отак, притиснуті одне до одного, посеред переповненої зали.
— Ти чудово тримаєшся, — тихо промовив Ден, нахиляючись так близько, що його губи майже торкалися моєї скроні. — Твій колишній зараз пропалить у мені дірку поглядом. Схоже, пунш пішов не в те горло.
— Нехай дивиться, — прошепотіла я, наважившись підняти очі й зустрітися з ним поглядом.
Це була помилка. Бо дивитися на Дена з такої відстані, коли навколо напівтемрява, а ритм музики змушує наші тіла рухатися в одному такті, виявилося чистим самогубством. У його очах більше не було тієї безпечної, глузливої іронії, до якої я звикла в кав'ярні. Вони потемніли, стали глибокими, і в них виразно читалося щось таке, що змусило моє серце забитися десь у районі горла.
Я помітила, як Артем повільно обходить танцювальний майданчик, намагаючись триматися в тіні колон, але не зводячи з нас очей. Ліза залишилася біля столу, оточена подругами, але її погляд, здавалося, міг би колоти лід. Вона з удаваним інтересом слухала якусь плітку, проте її тіло було напружене, як струна.
— Дене, він іде сюди, — ледь чутно попередила я, коли музика почала стихати, а пари почали розходитися під аплодисменти.
— Знаю, — спокійно відповів Ден, навіть не повернувши голови. Його рука на моїй талії стиснулася трохи сильніше, притискаючи мене до себе у власницькому жесті. — Дотримуйся плану. Що б він не сказав — ти щаслива, а я — найкраще, що з тобою траплялося.
Музиканти оголосили коротку перерву, і в залі знову зашуміли голоси. Ми з Деном рушили в бік виходу на терасу, щоб ковтнути свіжого повітря, але дорогу нам перегородила знайома постать.
— Марто? — голос Артема звучав непевно, з виразними нотками розгубленості й прихованого роздратування.
Я зупинилася і повільно повернулася до нього. Артем виглядав непогано у своєму класичному сірому костюмі, але зараз, стоячи поруч із високим, широкоплечим Деном у бездоганному смокінгу, він здавався якимось... прісним. Звичайним. Хлопчиком, який дуже намагається здаватися дорослим чоловіком.
— О, Артеме. Привіт, — я здивовано підняла брови, ніби помітила його лише зараз. Моя посмішка була легкою і абсолютно байдужою — я згадала всі поради Дена про акторську майстерність. — Не думала, що ти любиш такі заходи.
— Я... ми з Лізою прийшли разом, — він швидко згадав про свою «козирну карту», але його погляд знову ковзнув по моїй відкритій сукні, затримавшись на стегні, а потім перемістився на руку Дена, яка все ще лежала на моєму попереку. В очах Артема спалахнула чиста, неприхована заздрість. — Ти виглядаєш... інакше.
— Дякую, — я злегка тулилася до Дена, відчуваючи його надійну підтримку. — Просто вирішила, що настав час для змін. До речі, ви знайомі? Це Денис. Мій хлопець.
Слово «хлопець» зірвалося з моїх губ дивовижно легко, хоча всередині все перевернулося.
Артем перевів погляд на Дена, вирівнявши спину і намагаючись здаватися вищим.
— Знаю його. Він робить каву через дорогу. Не думав, Марто, що твої смаки так швидко... спростяться. Я вважав, тебе цікавлять люди з майбутнім, а не ті, хто вміє тиснути на кнопки кавомашини.
Це був удар нижче пояса. Я відчула, як у мені закипає лють, і вже збиралася видати щось різке, але Ден випередив мене. Він зробив квікрок уперед, злегка затуляючи мене собою, і ліниво, але з якоюсь прихованою загрозою посміхнувся.
— Ну, майбутнє — річ мінлива, Артемчику, — протягнув Ден, і в його голосі почувся такий холод, що навіть у мене мурашки побігли по спині. — Хтось будує його на таткових зв'язках і чужих конспектах, а хтось — на власному бізнесі. До речі, якщо тобі колись знадобиться хороша кава або... порада, як правильно поводитися з розкішними дівчатами, заходь. Тобі, як колишньому Марти, я зроблю знижку. Бо, чесно кажучи, я маю тобі подякувати. Твоя сліпота — це мій найбільший виграш.
Обличчя Артема моментально залилося червоною фарбою. Він стиснув кулаки, роблячи крок назустріч Дену. Атмосфера між ними за секунду стала такою щільною, що, здавалося, достатньо однієї іскри — і почнеться бійка прямо посеред бальної зали.
— Ти... — вицідив Артем, але в цей момент до нас швидкою ходою підійшла Ліза.
Її каблуки гучно цокали по мармуру. Вона підійшла впритул, перехопила Артема за лікоть і з найсолодшою, але абсолютно фальшивою посмішкою подивилася на нас.
— Артемчику, любий, нас декан шукає, хоче познайомити з партнерами фірми, — її голос був схожий на сироп, у який підмішали отруту. Тоді вона перевела свій холодний погляд на мене. — Марто, яка приємна несподіванка. Сукня... цікава. Правда, трохи смілива для твого звичного стилю, але, мабуть, для кав'ярні якраз підійде. Ходімо, Артеме. Не будемо заважати людям працювати... чи чим вони тут займаються.
Вона розвернулася, потягнувши за собою Артема, який на прощання кинув на Дена сповнений ненависті погляд.
Я нарешті змогла видихнути. Мої плечі опустилися, а ноги раптом стали ватяними. Гра виявилася набагато виснажливішою, ніж я думала.
— Ей, ти як? — Ден повернувся до мене, і вся його агресія миттєво зникла. Його пальці обережно торкнулися мого підборіддя, піднімаючи мою голову. — Ти була неймовірною. Вони розгромлені.
— Мені треба на повітря, — тихо сказала я. — Будь ласка.
Він кивнув, і ми швидко вийшли через скляні двері на велику терасу, де нікого не було. Свіжий нічний вітер приємно обпалив обличчя. Я підійшла до перил, спираючись на них руками, і заплющила очі, намагаючись заспокоїти шалений пульс.
— Вони зачепили тебе? — Ден підійшов ззаду, зупинившись так близько, що я відчувала тепло його тіла.
— Ні, — я похитала головою, не відкриваючи очей. — Просто... усе це так дивно. Я дивилася на Артема і не розуміла, як могла два роки вважати його найкращим. Він здався мені таким дріб'язковим.
— Бо ти переросла його, Марто, — тихо сказав Ден. Його рука знову лягла на мою оголену спину, але тепер цей жест був не для публіки. У ньому було стільки ніжності й тепла, що я мимоволі здригнулася. — Ти завжди була вищою за нього. Просто тобі потрібен був хтось, хто піднесе дзеркало і покаже, яка ти насправді.
Я відкрила очі й повернулася до нього. Ден дивився на мене так, наче на всій цій терасі, у всьому цьому місті не було нікого важливішого за мене. Вітер розпатлав його волосся, і він виглядав таким справжнім, без своєї маски самовпевненого баристи чи зухвалого бунтаря.
— Дене... — мій голос прозвучав як шепіт. — Наше третє правило. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — його голос став зовсім низьким, майже хрипким. Він зробив ще один крок, скорочуючи відстань між нами до кількох сантиметрів. Його погляд опустився на мої губи. — Жодної закоханості. Тільки бізнес.
— Тоді чому моє серце зараз так калатає? — злетіло з моїх губ раніше, ніж я встигла увімкнути мозок.
Ден нічого не відповів. Він просто повільно, даючи мені час відсторонитися, нахилився і накрив мої губи своїми. І цей поцілунок не мав нічого спільного з тим, що ми репетирували. Він був гарячим, глибоким і абсолютно, безповоротно справжнім.