Кава з присмаком крові або різдвяна сповідь

Любий мій, якщо мені судилося

прийняти смерть від чиєїсь руки,

то нехай це буде рука того,

хто любить мене найсильніше.

Брем Стокер «Дракула»

Привіт. Так, так, я знаю у вас обмаль часу. Святковий клопіт, останні приготування, подарунки ще досі не загорнуті. Це все обов’язково мине. Повірте. За якісь лічені години Різдвяна зірка збере ваші великі родини за святковим столом, поклавши край цій безкінечній шаленій метушні. Та все ж таки прошу вибачення, але боюсь що зараз вам доведеться трішки зачекати на мою розповідь. Впевнена, ви вже помітили циферблат годинника в стартовій зоні. Скільки там? Здається останні десять секунд. Вже скоро відрахунок часу скінчиться. Пролунає стартовий постріл. І цей, для більшості пересічних громадян натовп божевільних, по спортивному легко одягнутих людей, розпочне свій Різдвяний забіг старовинними, святковими вуличками Львова.

Постріл. Перший крок. Все я біжу. Думаю можна розпочинати. Сподіваюсь вас не бентежить що я розмовлятиму з вами під час бігу. Відверто кажучи мені трішки ніяково. Навіть не знаю з чого почати. Можливо варто спочатку відрекомендуватись, як ви гадаєте? Згодні.

Тоді гаразд, давайте знайомитись. Мене звати Діана. Так вже склалось що сьогодні в мене ювілей. Мені виповнилось триста років. Тільки не кажіть що ви не здивовані? Я вас чудово розумію. Благаю лише не переймайтесь, я особливо і не очікую від вас подарунків. Скоріше за все ви думаєте, навіжена, що вона городить, які триста років. Насправді все дуже просто. Я Діана і я вампір.

Вам смішно? Добре, не сумніваюсь ви все ще мені не вірите. Хай так, це ваше право. Але благаю не робіть поспішних висновків. Спочатку щиросердно раджу, вислухайте мою сповідь. Хочеться вірити вона розставить все по своїх місцях.

Для початку будемо вважати наше знайомство відбулось. Ви коли-небудь намагались описати словами людину? Мені завжди це здавалось вкрай виснажливим і відповідальним завданням. Уявлення не маю як доречно добрати правильні фрази, щоб не дай бог не помилить і не надати людині непритаманних їй рис. Кажуть краще один раз побачити, ніж сто раз почути. З цим твердженням я просто не можу не погодитись. Тому не буду морочити вам голову описуючи себе. Просто зверніть увагу в кінець розтягнутої колони задоволених бігунів. Бачити високу, худорляву брюнетку яка біжить останньою. Так це і є я. Може хтось ще не знайшов мене, тоді додам орієнтирів. На мені червона новорічна шапочка Санти. Чорна спортивна футболка з коротким рукавом. Все бачу ви мене знайшли. Здивовано роздивляєтесь мої руки, повністю вкриті чудернатськими на ваш погляд татуюваннями. Не зважайте це моя слабкість. Мене неймовірно збуджують малюнки на тілі. Так зовні я молода, приваблива дівчини нічим особливо не відрізняюсь від більшості подібних мені дівчат до тридцяти років. Хіба що мої тридцять спинили свій плин, назавжди залишивши мене в цьому віці.

Прошу пробачити, дайте одну секунду, ви мене справді розсмішили. Ні, я звичайно розумію. Ви очікували побачити когось більш потворного. З довгими недоглянутими нігтями, страшними кутніми кликами, спотвореною шкірою. Не розумієте, чому я перелякано не уникаю сонячного світла? Все просто. Брем Стокер дякую брате! Ти насправді нам дуже допоміг. Просто візьміть і викиньте з голови всю ту нісенітницю про часник, хрести, кажанів, труни і т. п. Вам потрібно знати лише дві долі правди, в безмежному океані забобонів і вигадок. Я безсмертна, і так, я п’ю кров. Одразу заспокою, для цього не потрібно нікого вбивати. В наш буремний час все купується і все продається.

Але здається ми відволіклись, а час минає. Судячи з позначки п’ять кілометрів позаду. Марафонська дистанція всього сорок два кілометра сто дев’яносто п’ять метрів. Тож в мене трошки більше двох годин, встигнути відкрити вам таємниці мого життя. А там вже повірте мені на слово, розповідей не на одну книгу набереться. Беручи до уваги вашу заклопотаність спробую довго не розтягувати кота за хвіст.

Тож не втрачаючи часу, давайте з вами перенесемось у різдвяний Марсель одна тисяча сімсот двадцять другого року. Хоча святковим його назвати вкрай важко. Минуло сім років як на престол вступив король Франції Людовик п’ятнадцятий Улюблений, з династії Бурбонів. Тільки в той час портовому Марселю було не до політичних перепитій життя Французької столиці. Велика Марсельська чума, остання велика епідемія бубонної чуми в Європі. Менше ніж пів року пройшло відтоді як вона скінчилась в місті. Чума поширилася з «Гран-Сент-Антуана», човна з Леванту, забравши за два роки близько ста тисяч життів. Ста тисяч плюс одне, найдорожче для мене, моє.

Мені вже здавалось що біда минула. Навіть не вірила що працюючи медсестрею в шпиталі вдасться уникнути хвороби. Але мені справді щастило. Вже скоро Різдво. Місто відроджуючись після страшних років потрохи приходить до тями. Я тридцятирічна самотня дівчина, винаймаю маленьку кімнату на окраїні міста. Мої сусіди в своїй більшості випадкові моряки, з ненадовго зупинившихся в порту кораблів. Можливо моє життя і не чудове. Я точно не купаюсь в розкоші. Але я вдячна богу за те що маю роботу в шпиталі, і не скотилась до рівня дівчат, обслуговуючих випадкових матросів, в портових кабаках Марселю.

Все швидко змінилось в переддень до Різдва. Надвечір, повертаючись з роботи відчула як мене морозить. Піднімаюсь сходами до своєї кімнати. Паморочиться голова. Все пливе навкруги. Здається я починаю падати. Сильні чоловічі руки, стрімко ловлять. Він несе мене до кімнати. Я не розумію що зі мною. Бережно кладе мене до ліжка. Накриває ковдрою.

– Все гаразд, не зважайте будь ласка, здається я трішки застудилась.

– Нажаль це не застуда, – приголомшує. – Ви смертельно хвора.

– Ні, ні, ні ви брешете це не можливо. Чума відступила, її вже давно не має в місті. Вже пів року не було хворих.