Розділ 8. Межа

Наступні дні стали для Олени справжнім випробуванням. Кожного ранку вона варила каву, посміхалася клієнтам, а всередині все кипіло. Максим не з’являвся. Але його присутність відчувалася скрізь: будівельні робітники вже почали розмітку території, паркан ставав вищим, а вулиця — все тіснішою.

У середу ввечері, коли Олена вже зачиняла кав’ярню, двері раптом відчинилися.
Максим зайшов без попередження. Мокрий від дощу, з темними колами під очима. Він виглядав так, ніби не спав уже кілька ночей.
— Нам треба поговорити, — сказав він замість привітання.

Олена скрестила руки на грудях.
— Якщо ти прийшов тиснути — можеш іти. Я не передумала.
Він підійшов ближче. Між ними знову виникла та сама небезпечна близькість.
— Я не тисну. Я… намагаюся знайти вихід. Але ти робиш це неможливим.
— Я? — Олена гірко засміялася. — Це ти купив будинок на розі і вирішив, що можеш перебудувати все під себе. Включаючи мене.

Максим зробив ще крок. Тепер вони стояли так близько, що вона бачила, як у нього пульсує жилка на шиї.
— Ти думаєш, мені легко? — його голос став низьким, майже болісним. — Я бачу, як ти дивишся на свою кав’ярню. Бачу, як ти вкладаєш душу в кожну чашку. І це… чорт забирай, Олено, це мене лякає. Бо я вже забув, як це — вкладати душу в щось.

Олена підняла на нього очі. У них було все: біль, гнів і те небезпечне тепло, яке вона вже не могла ігнорувати.
— Тоді чому ти не зупинишся? — прошепотіла вона.
Максим підняв руку і цього разу не зупинив себе. Його пальці дуже легко, майже благально торкнулися її щоки. Олена завмерла. Дотик був гарячим.
— Бо якщо я зупинюся, — тихо сказав він, дивлячись їй у губи, — то доведеться визнати, що ти вже зламала все, що я будував роками.

Повисла тиша. Тільки дощ стукав по даху.
Олена відчула, як її серце б’ється в унісон з його. Вона зробила маленький крок уперед. Їхні тіла майже торкнулися.
— А якщо я скажу, що теж боюся? — прошепотіла вона. — Що ти теж зламав мої правила?
Максим нахилився так близько, що їхні губи майже зустрілися. Його дихання обпікало їй шкіру.
— Тоді ми обидва в програші, — хрипко відповів він.
На секунду здалося, що він поцілує її. Олена вже заплющила очі.

Але Максим відступив. Різко, ніби обпікся.
— Я не можу, — сказав він, відвертаючись. — Не зараз. Не поки все це висить між нами.
Він пішов до дверей. Уже на порозі зупинився і, не обертаючись, додав:
— Якщо до кінця тижня ти не даси відповідь — будівництво почнеться на повну. І тоді… я не знаю, чи зможу тебе врятувати.
Двері зачинилися.

Олена залишилася стояти посеред кав’ярні. Дотик його пальців досі горів на щоці. Губи пам’ятали майже-поцілунок. А в грудях вирувала суміш люті, бажання і страху.

Вона підійшла до вікна і подивилася на кутовий будинок навпроти.
— Ми обоє програємо, Максиме, — тихо прошепотіла вона. — Питання лише в тому, чи готові ми програти разом.
Дощ за вікном посилився. А в її серці вперше за багато років почало розквітати щось сильніше за страх.