Розділ 7. Важкі рішення

Наступного дня Олена прийшла в кав’ярню ще до світанку. Не могла спати. У голові постійно крутилися слова Максима і картина того, як її маленький світ повільно задушують будівельним парканом.

Вона вирішила не чекати. О сьомій ранку, коли місто тільки починало прокидатися, Олена взяла термос зі свіжою кавою і пішла до кутового будинку.
Максим уже був там. Стояв посеред майбутнього залу у светрі та джинсах, з папкою в руках, і давав вказівки двом чоловікам у касках. Коли побачив її, здивовано підняв брови.
— Ти рано, — сказав він.
— Ти теж.
Олена поставила термос на імпровізований стіл з фанери.
— Принесла перемир’я. Принаймні на десять хвилин.

Максим усміхнувся кутиком губ і кивнув робітникам, щоб залишили їх. Вони залишилися удвох посеред великого, ще не відремонтованого приміщення. Через вікно було видно її кав’ярню — маленьку, затишну, з теплим світлом.
— Я не хочу воювати, — тихо сказала Олена, наливаючи йому каву в паперовий стаканчик. — Але я не можу просто віддати те, що будувала чотири роки. Це не просто бізнес. Це… мій дім.

Максим взяв стаканчик, зробив ковток і на мить заплющив очі.
— Колумбія? — запитав він.
— Так. Сьогодні міцніша.
Він подивився на неї довго і серйозно.
— Я не хочу тебе знищувати, Олено. Але цей проєкт — мій шанс. Я вклав сюди майже все, що мав. Якщо я відступлю — втрачу мільйони і репутацію. А ти… ти можеш виграти. Твоя кав’ярня може стати родзинкою всього комплексу. Автентичність у сучасному світі — це дорого коштує.

Олена гірко посміхнулася.
— Ти пропонуєш мені стати прикрасою в твоєму палаці?
— Я пропоную тобі вижити. І, можливо, заробити більше, ніж ти заробляєш зараз.
Вона відвернулася, дивлячись у вікно на свою кав’ярню. Сонце вже піднімалося над дахами.
— А якщо я відмовлюся? — тихо спитала вона. — Ти просто перекриєш мені вулицю і задушиш будівництвом?

Максим поставив стаканчик і підійшов ближче. Тепер вони стояли майже пліч-о-пліч.
— Так, — чесно сказав він. — Я не можу зупинити будівництво. Але я можу зробити так, щоб ти не програла. Якщо будеш зі мною.
Повисла тиша.

Олена відчувала тепло від його тіла. Відчувала запах його парфуму і кави. І раптом зрозуміла, що боїться не стільки втратити кав’ярню, скільки втратити себе. Знову.
— Чому ти такий? — прошепотіла вона, не дивлячись на нього. — Чому для тебе все — тільки бізнес?

Максим довго мовчав. Коли заговорив, голос був низьким і трохи втомленим:
— Бо я вже бачив, що буває, коли дозволяєш собі любити надто сильно. Моя мама любила батька — і це зруйнувало її. Я любив одну жінку — і вона використала мене. Я більше не хочу бути слабким, Олено. Я хочу контролювати.

Вона нарешті повернулася і подивилася йому в очі. У них не було холоду. Там була втома і щось дуже схоже на біль.
— А я не хочу бути чиєюсь контрольованою частиною проєкту, — тихо сказала вона. — Навіть якщо цей проєкт — ти.

Максим кивнув, ніби очікував цієї відповіді.
— Тоді в нас проблема.
Він зробив крок назад, ніби намагаючись відновити дистанцію.
— У тебе є час до кінця тижня. Потім почнуться роботи.
Олена взяла порожній термос і рушила до виходу. Уже в дверях зупинилася і кинула через плече:
— Кава закінчилася. Якщо захочеш ще — приходь. Але тільки як клієнт. Не як забудовник.

Максим залишився стояти посеред порожнього приміщення і дивився, як вона переходить вулицю і заходить у свою маленьку кав’ярню.
Він зрозумів, що вперше за багато років зустрів людину, яку не міг просто купити або переконати.
І це лякало його сильніше, ніж можливі мільйонні втрати.