Розділ 6. На розі вулиці

Максим стояв біля великого панорамного вікна на другому поверсі старого кутового будинку, який він щойно викупив. Звідси було ідеально видно кав’ярню Олени. «Запах дому» виглядала такою маленькою і затишною на тлі його майбутнього комплексу, що це майже дратувало.

Він купив не просто приміщення навпроти. Він викупив цілий кутовий будинок на розі вулиці — той самий, що стояв впритул до кав’ярні Олени. За документами тепер усе це належало йому. І саме тому реконструкція, яку він планував, автоматично зачіпала її заклад: спільна стіна, перекрита вулиця, новий великий вхід, який «з’їсть» половину тротуару перед її дверима.

Максим провів рукою по обличчю. Він не хотів бути негідником. Просто давно навчився не зупинятися.
Його життя за останні п’ятнадцять років було чітким і холодним, як добре відпрацьований рецепт.

Після того, як батько зруйнував сім’ю, Максим поїхав з Львова з однією метою — ніколи більше не бути залежним. Він працював як проклятий. Від мийника посуду до су-шефа у найкращих ресторанах Києва.

 Потім — власні проєкти. Спочатку маленький бар, потім ресторан, потім ціла мережа. Гроші, статус, перельоти. Жінки приходили і йшли. Він ніколи не дозволяв їм залишатися надовго.

Останньою була Анна. Красива, розумна, амбітна. Вони були ідеальною бізнес-парою. Поки він не дізнався, що вона використовувала його ідеї, контакти і навіть його гроші, щоб відкрити власний ресторан у Парижі. Знову зрада. Знову удар у спину від людини, якій він майже почав довіряти.

Після цього Максим закрився остаточно. Ніяких близьких стосунків. Ніяких слабкостей. Тільки робота.
Повернення до Львова мало стати його тріумфом. Великий сучасний комплекс у старому місті — місце, де він нарешті доведе собі, що переміг минуле. І раптом — ця маленька кав’ярня на розі. І ця жінка.
Олена.

Він пам’ятав її зі школи. Тиха, з великими очима і книжкою в руках. Тоді він майже не звертав на неї уваги. А зараз вона стояла за своєю стійкою так, ніби це була її фортеця. І її кава… чорт забирай, її кава була справжньою. Вона вкладала в неї душу. Саме те, чого він сам уже багато років не відчував.

Максим відійшов від вікна і сів за стіл, завалений проєктами і кресленнями.
Він міг просто почати будівництво. Перекрити вулицю, поставити паркан, і через три-чотири місяці її маленька кав’ярня сама б задихнулася від відсутності клієнтів. Бізнес. Звичайна справа.

Але вперше за довгий час йому не хотілося цього робити.
Він згадував, як Олена дивилася на нього вчора — з болем, з гордістю і з тим вогником, який він давно в собі загасив. Вона не просила. Вона боролася. І це чомусь зачіпало його сильніше, ніж будь-яка бізнес-перемога.

Максим взяв телефон і відкрив повідомлення. Палець завис над номером Олени.
Він хотів написати їй. Хотів сказати, що не є монстром. Що готовий шукати компроміс. Але замість цього просто закрив чат.
— Ти занадто м’який стаєш, Коваленко, — тихо сказав він сам собі.

Але в глибині душі вже розумів: ця жінка з кав’ярнею на розі вулиці вже встигла зробити тріщину в його кризі. І він не знав, чи хоче її заклеювати.